Читати книгу - "Вітер крізь замкову щілину: Темна вежа VIII"

Він уважно подивився на нас.

– Може, й досі з’являються. Хай там як, на ранчо ми приїхали, коли за злочинцями ще слід не прохолов. Були такі місця, де будь-хто з нас загубив би слід… розумієте, на півночі звідси земля під ногами з твердого сланцю… та у вашого батька такі очі, це щось неймовірне. У яструбів і орлів – і то не такі.

Про гострий зір мого батька і його хист до вистежування я знав. Також мені було відомо, що ця історія, найпевніше, не має жодного стосунку до нашої справи, і я мав би його попросити перейти до діла. Та мій батько ніколи не розповідав про дні своєї молодості, тому мені хотілося почути цю розповідь. Страшенно хотілося почути. І, як згодом виявилося, вона мала трохи більшу дотичність до нашої справи в Дебарії, ніж я думав на початку.

– Слід привів нас до шахт – тих, які дебарійці називають соляними домами. У ті дні розробки там уже згорнули. То було перед тим, як двадцять років тому знайшли новий прошарок.

– Прошарок? – не зрозумів Джеймі.

– Поклади, – пояснив я. – Він має на увазі свіжі поклади.

– Еге ж, саме так. Але в ті часи шахти стояли покинуті, й то був ідеальний сховок для тих гадів Ворон. Слід закінчився на рівнинній місцевості і повів нас через високі скелі до Чистих Низовин – то луки на передгір’ї під соляними домами. Нещодавно на тих Низовинах убили вівчаря, роздерла істота, схожа на…

– На вовка, – закінчив замість нього я. – Це нам відомо. Продовжуйте.

– Ви добре поінформовані, га? Ну, воно й на краще. На чому я зупинився? А, згадав. Ті скелі в наших краях нині називають Яром-Засідкою. То не зовсім яр, але людям, певно, подобається це слово. Саме туди вів слід, але Дескейн захотів обійти це місце й зайти зі сходу. З Чистих Височин. Та тодішній шериф, Пі Андерсон, так він називався, був проти. Він рвався вперед, мов та пташка, що черв’яка надибала. Аж нетямився. Сказав, що коли йти в обхід, то вони втратять три дні, на той час жінка вже буде мертва, а Ворони щезнуть без сліду. Сказав, що піде навпростець, і якщо ніхто його не підтримає, то піде сам. «Чи якщо ви не накажете мені ім’ям Ґілеаду вчинити інакше», – сказав він твоєму батькові.

«І не подумаю, – відказав Дескейн. – Бо Дебарія – у вашому віданні. У мене своя підконтрольна територія».

Тож загін вирушив навпростець. Я залишився з вашим батьком, юначе. Шериф Андерсон повернувся до мене в сідлі й сказав: «Надіюся, на якомусь ранчо ще потрібні робітники, Г’ю, бо ти жетон на жилетці більше не носитимеш. Я з тобою більше діла не матиму».

То були останні слова, які він мені сказав. Вони рушили вперед. Стівен з Ґілеаду присів навпочіпки, я присів поряд. Десь із півгодини, а може, й довше, ми мовчали, а тоді я сказав: «Я думав, ми підемо в обхід… якщо, звісно, і ви не передумали мати зі мною діло».

«Ні, – сказав він. – Ваша робота – не мій клопіт, помічнику шерифа».

«Тоді чого ми чекаємо?»

«Пострілів».

Не минуло й п’яти хвилин, як ми їх почули. Постріли і крики. Тривало це недовго. Ворони помітили, як ми наближалися – може, нас виказав відблиск сонця на металевому носку чобота, а може, чиєсь сідло було надто блискучим і привабило їхню увагу, бо Батько Ворон був хитрющим покидьком, – і повернулися по своїх слідах. Вони залягли у скелях і згори полили Андерсона та його людей свинцем. У ті дні зброю ще можна було дістати, і Ворони мали її вдосталь. У них навіть скоростріли були, один чи два.

Отож ми рушили в обхід. Забрало це в нас усього два дні, бо Стівен Дескейн був невтомний. На третій день ми стали табором біля підніжжя схилу і піднялися на нього ще до світанку. Якщо ви не знаєте, а ви й не повинні цього знати, соляні шахти – це просто печери у скелях. У них жили цілі сім’ї, не лише самі шахтарі. Усередині починалися тунелі, які вели вглиб, у землю. Але, як я й казав, у ті дні всі шахти стояли порожні. Та ми побачили дим, що йшов з отвору на верхівці однієї з них. Це було те саме, як перед ярмарковим наметом поставити велику ляльку, яка показуватиме всередину, на виставу, розумієте?

«Пора, – сказав Стівен, – бо останні вечори вони, коли зрозуміли, що їм уже нічого не загрожує, заливалися випивкою. А тепер полягали, щоб проспатися. Ти станеш зі мною на бій?»

«Так, стрільцю, стану», – сказав я йому.

Промовляючи ці слова, Піві несвідомо випростав спину. І наче помолодшав.

– Останні п’ятдесят чи шістдесят ярдів ми прокралися. Ваш тато тримав напоготові револьвера, на випадок, якщо розбійники виставили вартового. А вони таки виставили, та то був юний парубійко, і він міцно спав. Дескейн заховав револьвер у кобуру, взяв камінь і оглушив його. Цього парубка я згодом бачив, коли він стояв на люку. З очей йому лилися сльози, в штанах була гидь, а на шиї – зашморг. Йому було не більше чотирнадцяти, але він теж ґвалтував сей Дулін – жінку, яку вони викрали, таку стару, що вона йому в бабусі годилася, чуйте-но, – так само як і всі вони, тому я за ним і сльозини не зронив, коли затягся зашморг і обірвав його благання пощадити. Як-то кажуть у наших краях, береш сіль – плати за сіль.

Стрілець тихо пробрався всередину, я за ним. Вони всі лежали покотом і хропли, як собаки. Чорт, хлопці, та собаками вони й були. Белінда Дулін стояла прив’язана до забитого в землю стовпа. Вона побачила нас, і її очі округлилися. Стівен Дескейн показав на неї, потім на себе, склав долоні разом і знову показав на неї. «Ви в безпеці», – от що він мав на увазі. Ніколи не забуду, з якою вдячністю вона йому кивнула, коли це зрозуміла. Ви в безпеці – от у якому світі ми виросли, молоді люди, у світі, від якого вже майже нічого не лишилося.

А потім Дескейн сказав: «Прокинься, Алане Кроу, якщо не хочеш піти на галявину, де закінчується земний шлях, із заплющеними очима. Прокиньтеся всі».

І вони