Читати книгу - "Озма з країни Оз"

Почувши ці слова, Нуднуватта враз заспокоїлась.

— Я буду рада, якщо ви визволите мою тітку і її десятьох царствених дітей, — палко сказала вона. — Бо як їх повернуть до справжньої подоби й стану, вони зможуть самі правити Евським королівством і звільнити мене від цілої купи турбот та клопоту. Бо тепер не менше як десять хвилин щодня я мушу присвячувати державним справам, а я рада була б весь свій час витрачати на милування своїми прекрасними головами.

— Тоді ми зараз поговоримо про це, — сказала Озма, — і спробуємо визволити вашу тітку і братів та сестер. Але спочатку ви повинні випустити на волю іншу бранку — ту дівчинку, що ви замкнули у вежі.

— Звичайно, — з готовністю сказала Нуднуватта, — я зовсім забула про неї. Це ж було вчора, а хіба від Принцеси можна сподіватися, щоб вона сьогодні пам’ятала про те, що зробила вчора? Ходімо зі мною, і я негайно випущу її.

Озма пішла за нею, і вони ступили на сходи, що вели нагору, до кімнати у вежі.

Коли вони вийшли, Озмині супутники лишились у вітальні, і Страхопуд зіперся на якусь мідну статую. Раптом та статуя промовила йому прямо у вухо різким, металічним голосом:

— Будь ласка, не стій на моїй нозі. Подряпаєш начищену поверхню.

— Ой, вибач! — похопився Страхопуд і квапливо відступив. — Ти живий?

— Ні, — відказав Тік-Так. — Я тіль-ки ма-ши-на.

Але я можу дума-ти, гово-рити й дія-ти, коли мене як слід на-кру-чено. А те-пер моя на-крут-ка скінчи-лась, а ключ у До-ро-ті.

— Не турбуйся, — заспокоїв його Страхопуд. — Дороті скоро буде на волі, прийде й накрутить тебе. Але це, мабуть, велике нещастя — не бути живим. Мені шкода тебе.

— Чому? — спитав Тік-Так.

— Бо ти не маєш мозку, як я, — пояснив Страхопуд.

— Та ні, маю, — запевнив Тік-Так. — Я обладна-ний Полі-пше-ним Комбі-нова-ним Ста-левим Моз-ком фір-ми «Ко-валь, Бля-хар і Компанія». Це ним я думаю. А яким моз-ком об-ладнаний ти?

— Я не знаю, — відповів Страхопуд. — Мені дав його Великий Чародій з Озу, і я не міг роздивитися мозок, перше ніж він уклав його в мене. Але працює мозок чудово, і моя свідомість дуже діяльна. А ти маєш свідомість?

— Ні, — відказав Тік-Так.

— І серця, мабуть, теж не маєш? — утрутився Залізний Дроворуб, що зацікавлено слухав їхню розмову.

— Не маю, — підтвердив Тік-Так.

— Тоді, — провадив Залізний Дроворуб, — мушу з жалем сказати, що ти багато нижчого гатунку, аніж мій друг Страхопуд і я. Бо ми обидва живі, і він має мозок, який не треба накручувати, а я маю чудове серце, що весь час б’ється в моїх грудях.

— По-здо-ров-ляю вас, — сказав Тік-Так. — Я не винен, що я ниж-чого ґа-тунку, ніж ви, бо я ж тільки ма-ши-на. Коли мене на-кру-тять, я вико-ную свій обо-в’я-зок, роб-лячи те, для чого при-зна-чені мої меха-нізми. Ви й гадки не маєте, який я напха-ний меха-ніз-мами.

— Я здогадуюсь, — відказав Страхопуд, з цікавістю дивлячись на Механічного Чоловіка. — Колись я розберу й подивлюсь, як тебе зроблено.

— Не роби цього, про-шу тебе, — сказав Тік-Так. — Бо ти не зумі-єш скла-сти мене, і я вже не буду корис-ним.

— О! То ти корисний? — здивувався Страхопуд.

— Дуже, — запевнив Тік-Так.

— Ну, тоді я взагалі не заглядатиму до тебе всередину, — ласкаво пообіцяв Страхопуд. — Бо механік з мене нікудишній, і я можу щось там напсувати.

— Дякую, — сказав Тік-Так.

Ту хвилину до кімнати ввійшла Озма, ведучи за руку Дороті, а за нею Принцеса Нуднуватта.

Дороті зразу кинулась обнімати Страхопуда, чиє намальоване обличчя засяяло, коли він пригорнув її до своїх напханих соломою грудей. Потім її обняв Залізний Дроворуб — дуже обережно, бо він знав, що його бляшані руки можуть завдати дівчинці болю, коли він притискатиме її надто сильно.

Привітавшись із друзями, Дороті витягла з кишені ключ від Тік-Така й накрутила дійову пружину, так що він зміг уклонитись як годиться, коли його знайомили з рештою. А Дороті тим часом розповіла, який корисний був їй Тік-Так. Тоді Страхопуд і Залізний Дроворуб іще раз потисли Механічному Чоловікові руку й подякували йому за те, що він захищав їхню приятельку.

Потім Дороті спитала:

— А де Біліна?

— Не знаю, — відказав Страхопуд. — А хто це — Біліна?

— Руда Курка, ще одна моя приятелька, — занепокоєно відповіла дівчинка. — Що ж із нею сталося?

— Вона в курнику на задвір’ї, — сказала Принцеса. — Моя вітальня не для курей.

Не чекаючи дальших пояснень, Дороті побігла визволяти Біліну і зразу за дверима налетіла на Jleва-Боягуза, ще впряженого в колісницю поряд із великим Тигром. У Лева-Боягуза між вухами красувався великий бант із блакитної стрічки, пов’язаний на довгій гриві, а в Тигра був червоний бант на хвості, перед його волохатим кінчиком.

Дороті вмить радісно обняла Лева.

— Я така рада, що знов бачу тебе! — вигукнула вона.

— Я теж радий, що бачу тебе, Дороті, — сказав Лев. — Ми з тобою побували в гарних пригодах, правда ж?

— Атож, — відказала вона. — Як ти живеш?

— Я такий самий боягуз, як і був, — лагідним голосом відповів звір. — Будь-яка дрібничка лякає мене, і моє серце починає калатати. Але дозволь познайомити тебе з моїм новим другом, Голодним Тигром.

— О! Ти голодний? — спитала Дороті, повернувшись до другого звіра, який саме смачно позіхав, відкривши два ряди жахливих зубів