Читати книгу - "Лонг - Пастуша повість про Дафніса і Хлою, Лонг"

19. Як тільки урок кохання був закінчений, Дафніс, все ще по-сільському простий, був ладний бігти до Хлої, щоб у той же час здійснити з нею те, чого навчився,- неначе боявся забути це, прогаявши час. Але Лікеніон утримала його і сказала так: «Ще одне мусиш ти вивчити, Дафніс. Я, що вже жінкою стала, не відчувала, тепер ніякого болю, тому що давно інший чоловік навчив мене цього і взяв у нагороду моє дівоцтво. Але Хлоя, борючись із тобою в цій боротьбі, буде кричати й плакати і лежати вся в крові, мов поранена. Проте, хай тебе кров не лякає. А умовивши її тобі віддатись, приведи її на це місце, щоб ніхто не почув, коли вона й кричатиме, і ніхто не побачив, хоч би вона й плакала, і щоб вона могла змити кров, у цьому джерелі. І пам’ятай, що я замість Хлої зробила тебе мужчиною».

20. Давши йому ці приписи, Лікеніон віддалилась в іншу частину лісу, неначе все ще шукаючи гуся. А Дафніс, міркуючи над її словами, стримав першу свою поквапливість і побоявся інакше, ніж поцілунками й обіймами, залицятись до Хлої, бо він не хотів, ні щоб вона кричала, наче переслідувана ворогом, ні щоб вона плакала від болю, ні щоб кров’ю спливала, мов поранена. Бо тільки но навчившись, він боявся крові і гадав, що кров лише з рани може точися. Тоді він вирішив забавлятися з нею лише звичайним способом і вийшов із лісу. Знайшовши її на старому місці, де вона сплітала вінки з фіалок, він запевнив її, що врятував гуся з орлячих пазурів, і обняв її і почав цілувати, як цілував Лікеніон в любовному раюванні, бо знав, що це йому дозволено і безпечно. Вона ж наділа вінок йому на голову і цілувала його кучері, які здавались їй кращими, ніж фіалки. Потім вона йому дала їсти сушених фіг і коржиків, які виняла з пастушої торбинки. А поки він їв, вона брала крихточки з його рота своїм ротом і ковтала їх, неначе маленьке пташа.

21. Під час сніданку, коли вони цілувались більше, ніж їли, повз них, як вони бачили, пропливав рибальський човен. Море було спокійне, вітру не було, і доводилось веслувати. Рибалки з силою працювали веслами, бо поспішали до міста приставити комусь із багатіїв свіжу, тількищо спійману рибу. Підіймаючи весла, вони співали, як вони роблять це завжди, щоб забути про труднощі свого ремесла. Один із них, той, що заводив спів, почав рибальську пісню, інші підхоплювали одноголосно хором, коли його голос замовкав під час розмірених пауз. Поки вони були у відкритому морі, не чути було їх пісні, звуки якої губилися в повітрі. Але коли вони об’їхали ріг, що видавався в море, і ввійшли в подібну до півмісяця простору бухту, їх пісня зразу стала голоснішою, і мірні співи ясно досягали до берега. Бо положистий яр у кінці рівнини відбивав ці звуки, мов посуд для посилення музики, і повторював кожен звук - окремо плюскіт весел, окремо голоси гребців, і приємно було слухати цю музику. Як тільки звук у морі спинявся, відгомін на суші повторював його, спиняючись пізніше в тій же мірі, в якій він пізніше починався.

22. Дафніс знав, що це відбувалось, і всю свою увагу звернув на море. Він милувався з човна, який біг прудкіше за крила вздовж берега, і пробував запам’ятати то одну, то другу з пісень, щоб грати їх на своїй дудці. Але Хлоя, яка вперше чула те, що звуть луною, то дивилась на поверхню моря, де рибалки співали своїх мірних пісень, то назад до лісу, шукаючи тих, хто відповідав на ці пісні. І коли рибалки проплили повз неї, і в долині теж настала тиша, вона спитала Дафніса, чи й за горами є море, і чи там пропливав інший човен, і невже інші моряки співали тих самих пісень, і всі водночас замовкли? Дафніс ласкаво всміхнувся і, ще ніжніше поцілувавши її і поклавши на неї вінок із фіалок, почав їй розповідати казку про Ехо-луну, спочатку виторгувавши в неї за розповідь ще десять поцілунків.

23. «Рід німф, о дівчино, дуже численний: садові, деревні і болотяні - всі гарні, всі досвідчені в солодких піснях. І одна з німф породила доньку - Ехо-луну, хоч і смертну, бо від смертного батька, але гарну, бо від гарної матері. Німфи виховали її, музи навчили її грати на дудці й на флейті, а також - на лірі й на кіфарі, співаючи різних пісень; так що, досягнувши дівочого розквіту, вона танцювала з німфами, співала з музами. Але від усіх мужів вона тікала, будь вони люди, будь вони боги, бо любила своє дівоцтво. Проте Пан гнівається на дівчину, заздрячи її майстерності в співах і даремно бажаючи її краси; він роздражнює в чабанах і козопасах шалену лють, так що вони, неначе пси або вовки, розривають дівчину і розкидають по землі члени, ще сповнені співу. Земля ж, щоб догодити німфам, заховала всі її члени. Але солодкість звуків вона зберегла і, волею муз, вона видихає майстерні звуки і наслідує все, як колись та дівчина - богів і людей, і музичні прилади, і тварин; навіть Пана, коли він грає на дудці, вона наслідує. Але коли він чує це, він стрибає й бігає по гірських лісах, не стільки з бажання її впіймати, скільки щоб дізнатися, хто цей скритий учень».- Коли Дафніс закінчив свою розповідь, Хлоя поцілувала його не десять разів, а без ліку. Бо майже слово за словом повторювала луна за ним, неначе свідчила, що він не каже неправди.

24. Сонце щодень дужче палало, бо весна закінчилась і почалось літо. Отже Дафніс і Хлоя знаходили собі щораз нові приємності й розваги, що супроводять літню пору. Він плавав у річках, вона купалася в джерелах. Він грав на дудці, змагаючися з шелестом сосен; вона співала навзаводи з солов’ями. Вони ловили балакливих коників і дзвінких цикад, збирали квіти, трусили дерева та їли нові плоди. Часом лежали вони вкупі голі, накрившись одною козлиною шкурою. І тепер Хлоя легко стала б жінкою, якби страх перед кров’ю не утримував Дафніса. Боячись учинити проти власного наміру, він не дозволяв Хлої надто часто роздягатись; Хлою це дуже дивувало, але вона соромилась спитати про причину цього.

25. Цього літа до Хлої