Читати книгу - "Син землі, Турянський Осип Васильович"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
- Чи він тобі, бабцю, подобався вчора своїми відповідями? Правда, що подобався, так?..
- Так.
- А мене, бабцю, незвичайно захопила його бистроумність, його убивчий дотеп. Убивчий дотеп. Бабцю, це страшне оружжя духа, страшніше від гармат! Тому він мене дуже зацікавив, і я нині була там, де він живе.
- Де ж він живе?
- В лісі.
- Ти була у нього в лісі?
- Так.
Графиня хвилинку думала. Опісля обняла внучку обома руками за білу шию, начеби її хотіла боронити від якогось лиха, і сказала тривожно:
- Дитино, я боюся...
- Кого, бабцю? Куценка? Це найчистіша, найневинніша душа на світі. Подумай, бабцю, я йому сказала, що його мушу вирятувати, бо шкода, щоб він марно пропадав, а він мені каже:
- Ви вже мене вирятували, бо, завдяки вам, панно граф'янко, я бачу, що є ще добрі, ангельські душі на світі. І тому я,- каже він,- в ім'я тієї доброти людської душі докінчу свою науку. За моральну поміч,- казав він,- буду вам вічно вдячний, матеріальної помочі від вас ніколи не прийму.
Подумай, бабцю, ця людина,- це фізично медвідь, а душевно втілена невинність. Тому я маю до нього якнайбільше довір'я й хотіла б йому добро зробити, лиш не знаю, як? Бо хоч він селянський син, однак більш гордий від аристократа. Чи все-таки боїшся, бабцю?
Графиня поцілувала внучку.
- Ні, але боюся двох інших речей...
- Яких, бабцю?..
- Перше всього: людські обмови, як тебе побачать люди разом з Куценком. Не наклепів селян: це найменше. Але пані графиня Козицька, пан Гаєвич, з котрим ти обійшлася так різко, пустять цілий млин сплетень на тебе та й на мене...
- Бабцю, чи нам обоїм так на них залежить? Це тупі з'їдачі хліба, яких ми тут не потребуємо. А коли я роблю добре діло, хай тоді і світ валиться - я спокійна.
- Добре кажеш, моя мудра донечко. Одначе друга річ...
- Яка, бабцю?
- Я боюся тобі сказати...
- Чому?..
- Ще розсердишся на мене...
- Ні, бабцю, сміливо кажи!
- Я......я боюся, моя квіточко весняна, що ти... що ти... борони боже!.. залюбишся в Куценка...
Внучка усміхнулась:
- Чи ви, бабцю, добре бачили його?.. Чи добре чули його мову?
- Чула.
- Тепер, бабцю, скажіть мені одверто, так, як я вам завсіди говорю: чи могла б навіть найкраща дівчина в нім не залюбитися?
- Це залежить від...
- Ні, ні, бабцю, незалежно від нічого іншого, лиш від його бистроумності та зовнішнього вигляду. Отже: чи могла б найкраща дівчина з ним не залюбитися?
Графиня після короткої надуми:
- На світі все можливе... Могла б...
Внучка розкотила самоцвітами сердечний сміх довкола, цілувала міцно бабцю і кликала:
- Бабцю, я вже в нім залюбилася...
Графиня відчинила широко очі:
- Не знаю, як тебе розуміти, любочко. Говориш мені найповажливішу річ на світі і смієшся одночасно...
Чи ти це жартом кажеш, чи поважно?..
Внучка перестала сміятися:
- Бабцю, я сама ще не знаю... Але будь певна, що я тобі не затаю... нічого... Буду докладно брати своє серце на іспит і про всі почування та їхні зміни говоритиму тобі.
- Запам'ятай собі, донечко: нема на світі другої такої гарної й розумної дівчини, як ти. Між тобою й поміж тим селянським сином не може бути нічого спільного. Ти не для нього, він не для тебе.
- Бабцю,- засміялась мавка,- адже ти мені балакаєш такі самі слова, які я чула від Куценка!..
- Що ж він тобі сказав?..
- «Панно граф'янко, ви - небо, а я земля... Між нами не може бути нічого спільного... Ви для мене будете все тільки гомін... і світляна, недосяжна мрія...»
- Так він тобі сказав, любочко?..
- Так, бабцю.
- Він балакав розумно, донечко. Але...
Тут графиня знов обняла обома руками внучку за шию і сказала:
- Оленко, не забувай, що з тебе ще дитина. Запам'ятай собі мої слова: кожний мужчина називає жінку, у котрій залюбиться, недосяжною мрією. Та чи знаєш, для чого він її так називає?..
- Ні, бабцю.
- Для того, бо мужчина хоче, щоб жінка, його недосяжна мрія, зійшла з недосяжних висот до нього так низько і близько, щоби міг він її досягнути...
Мавка сміялася:
- Чи кожний мужчина, бабцю?..
- Кожний, без винятку.
- Бабцю, Куценко - виняток.
- По чім це пізнаєш?..
- Я вірю, бабцю... Він мене страшно боїться...
- Тут віра нічого не значить без доказу...
- Я його візьму на іспит...
Графиня усміхнулась:
- Ну, донечко, гарно буде виглядати його наука з таким іспитом, коли ти, замість його спонукати до книжки, будеш намагатися розкохати його, щоб дізнатися, як він розуміє тебе, як недосяжну мрію...
- О, бабцю, в мене не буде найменшого фальшу супроти нього, так само, як не маю його супроти тебе.
- Моя дитино, ти задумуєш небезпечну гру з огнем. Прошу, благаю тебе, не роби того, серденько, бо той огонь спалить його й тебе. Але я певна, що ти не зробиш нічого нерозважного та легкодушного. Правда, квіточко?
- Правда, бабцю.
XVIII
У спальні, де графиня спить, лежить мавка на своїй постелі та не думає про сон.
Вона вслухується в тишу ночі.
Поважне, тихе, рівномірне тікання старезного годинника і ледве чутний, рівний віддих бабці ще збільшають почуття спокою, доброти й таємного благословення.
Мавка зачинила очі й мимо того бачить, як дивні, досі їй не знані гості сніжно-черешневоцвітним білим роєм падають на її молоденьку душу і світляно усміхаються до неї.
І вона теж усміхається до них, до дивних срібнокрилих пташенят, які перший раз у її житті беруть поволі у полон її істоту і до неї м'яко, тепло і сердечно гомонять:
- Люди для творення добра! Твори добро з любові!
Підвела голову з подушок і сіла на постелі.
З темені, що м'яко оповила все живе і мертве, виринає перед нею голова її старенького учителя, що вже давно вмер.
Дівчина наче тепер ще чує слова свого вчителя:
- Хочеш бути справжньою людиною і справжнього зазнати щастя - стань ангелом, добродієм народу, між котрим ти виросла й живеш.
Від тих слів, які учитель їй пригадував у різнім виді і при кожній нагоді, спливала на її вразливе серце сила, що поволі перемінювала й перетворювала всю її істоту.
Дотепер
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Син землі, Турянський Осип Васильович», після закриття браузера.