Читати книгу - "Поетичні твори, Старицький М. П."

О люба ніч! Ти появляєш мрії

Й невиразні краси в зористій млі...

Як чарівно́ ген промені блідії

Мереживом срібляться по землі!

В обіймища сплелись сутінів зграї,

Отрутою пашать нічні квітки,

І шепотять про втіхи в темнім гаї

До місяця закохані мавки́…

Все повно чар і виростає з міри,

Минулеє з прийдешнім ізлилось;

Душа зорить, в дитиннім сяйві віри,

Бажається незбутнього, чогось....

Зріднили нас незмислені хвилини

І за́хвати розкошів неземних;

Вчуваються і пісні янголині,

І тихий дзвін струн легких, золотих…

Моя красо! Моє святе кохання,

З тобою я зіллю своє буття -

Тобі віддам усі свої бажання,

В тобі знайду весь світ, всі почуття!

Ні, ні - не те! Любові сила

Необорима, чарівна;

Вона весь божий світ скрасила,

І ним орудує вона!

Вона з’явилась в творчім слові

І благу спільному сприя:

Кохання тане у любові,

Але любов у нім буя!

А ваша втіха - дика рвія,

Звірина хіть і гвалт ножа:

Вона себе лише вважа,

А інший мир їй зайва мрія...

Хоч завались, хоч пропади -

Коханцям мало в тім біди!

Моя ж любов, є зовсім дру́га:

Прихил до люду, до бідах,

Яких призначення - наруга,

Нужда, бідота, праця, страх...

Які добра повік не мають,

Які від голоду конають,

Для ситих все віддаючи -

Спочивок навіть уночі,

Яких бліді, нужденні діти

Не знають забавок, сміху́

І в’януть в хліві чи в льоху,

Мов під серпом пониклі квіти,-

Вони лиш чули день у день

Прокльони й сльози рідних нень!

Моя любов гамує муки

Борцям і в місті, і в селі -

За благо всіх, за світ науки,

За спільне щастя на землі...

Он глянь: при лампі, у кімнаті

Сидить, немов з хреста ізнятий,

Химерний тружень, голова

Йому схилилась, і слова

Лягають кров’ю на папері;

У персах клекіт, стогін, хрип...

І чується жіночий хлип -

Хтось ревно плаче поза двері…

Йому ж байдужий смерті жах,

А сльози щастя на очах!

А ген жіноча постать знову -

Свята провісниця зорі;

Вона несе бездольцям мову,

Що гвалту згаснуть вівтарі...

А ті бездольці, темні, дикі,

Її ж волочать до владики

І, мов буруни навісні,

Ревуть: «Розпий її, розпни!»

І жаром огнище палає,

І стогне всюди темний брат…

Невже ж до сліз його, до втрат

У вас і жалощів немає?

О ні! Людині взагалі

Ми віддамо свої жалі!

Нехай же зіллється кохання

З любов’ю в спілці лагідній -

На вірне, дружнє побратання,

На розріст чесний добрих дій.

Нехай душа твоя, крулевно,

Примусить нас любити ревно

Й віддати щиро ту любов

За рідний край, за рідну кров!

О, в спілці тій є творча сила,-

Вона зжене неправду пріч,

Вона розвіє хмуру ніч

І всім дасть волі й щастя крила,

Бо та любов є світ у млі

І о́дслід бога на землі!

1900

І гвалт, і кров... Справляє бенкет сила,

Роз’ятрена, з запеклістю в очах,

З гадюками, що в’ються, наче крила,

І з піною на зціплених устах.

За нею вслід рабів густа отара,

Озброєна залізом та вогнем;

Ладе́н з них всяк, за цяцьку в півталя́ра,

Знущатися над братом-бідарем!

І брата брат катує, ріже, коле,

Незбройного кладе, мов ті снопи,

І трупом геть укрилось рідне поле,

Покрасилось від рідної ропи…

Раби сліпі! Знаряддя нижче влади!

За що, про що ви губите братів?

Із вашої сліпоти та розради

Й наковано на світі кайданів!

Де ж правда та! Де ж та любов над нами?

Невже ж вона порожнява одна?

І мусить люд, ярмований віками,

Пить з власних сліз отрути ківш до дна!

Холоне кров... німіє серце в грудях...

Та прояви ж, мій боже, правий гнів,

Поглянь на скрут, що зашморгом на людях

Від посіпак неситих та катів!!

Але вгорі безжурно та яскраво

Весна пиша під перлами роси...

І навіть се побоїще криваве

Не нівечить окольної краси!

Місто спить. Млою густо повиті,

Маячать кам’яниці жахні...

Знишкло все; тільки збещені, ситі

Ще чигають на втіхи смачні;

Наласуючи за́ день утробу,

Тра додать їй розкош і вночі,-

Вдовольнити нервову хворобу,

Іншу жизнь для ухіття рвучи…

І спішаться вони до пристанищ,

Де нужда і знущання змели

Цілий смітник заласних поганищ

Для дітей привілейних землі,

Де розпуста гуля без покрови,

Де нема ні порад, ні жалю;

Де жага й милування любові

Продаються у п’янім хмелю;

Де щоночі від смерку до рання

Топлять мозок і душу в багні,

Де конає гірке безталання

Попід тином чи в річці на дні…

Ба! Яке ж ласунам отим діло

До загублених кривдою літ?

Їм аби молодісіньке тіло

Та не в’ялий, не стоптаний цвіт…

Їм аби лише сміх розлягався,

Повний ласих, дівочих понад,

Щоб сп’янило цілком їх заласся,

Щоб здурманив геть мозок їм чад…

А коли серед гвалту гидко́го

І дівоча сльоза забринить -

То вона не розжалить нікого,

А ще більше розбурхає хіть…