Читати книгу - "Лихі люди, Мирний"

- Я? я ще не знаю, що з ме­не бу­де; ку­ди се­бе ткну. Наби­раюсь по­ки що си­ли; при­див­ля­юся до лю­дей і їх жит­тя, - дум­ка ко­лись ви­во­ди­ти.

- Писателем хо­чеш ста­ти?

- Еге ж. А ти як ду­маєш про се? Жук скри­вив­ся, почуха­вся.

- Ти не згод­жуєшся? - спи­тав Пет­ро.

- Любов виспіву­ва­ти? - бевк­нув Жук. На­че хо­лод­ною во­дою об­да­ли ті сло­ва Пет­ра; зне­ва­га й ура­за прой­ня­ли йо­го сер­це. Жук помітив.

- Вибач, Пет­ре, - про­мо­вив він далі.- Я, ко­ли хоч, не ба­чу справжнього діла з пи­са­тельства… Що се за діло? Так, з жи­ру ба­гаті лю­ди, не зна­ючи нуж­ди, за­бав­ля­ються.

- Он ку­ди ти ухо­пив! - ска­зав Пет­ро.- Дов­го ж ти та­ки во­зив­ся з тем­ним лю­дом, - до­дав, по­ду­мав­ши.

- Та й сам їх ми­ром по­ма­зав­ся?

- Ні, гірше… й у прос­то­го на­ро­ду е пісня, каз­ка…

- Що ж він нею жи­ве?

- Живе у ча­си спо­чин­ку. Ко­ли ру­ки йо­го спо­чи­ва­ють, ду­ша й сер­це про­сять ро­бо­ти.

- Хай і так… Тілько се не дає йо­му їсти.

- Не дає. Ти вчиш йо­го най­лег­ше хліба до­бу­ти, а я звер­таю людську ува­гу на страшні кар­ти­ни нуж­ди та го­ря, бу­жу жаль у серці…

Жук за­ре­го­тав­ся.

- Вибач мені, Пет­ре! Зділай ми­лость, ви­бач за мій регіт! О-ох! не змо­жу ж я удер­жа­ти­ся, див­ля­чись на те, що ти та­ким бла­гим оком та доб­рим сер­цем пог­ля­даєш на діла ми­ру сього. Хіба зо­ло­то має сер­це? Хіба ме­тал прой­меш сло­вом? О, Пет­ре! О, го­лу­бе мій! Не тут би тобі жи­ти; не з ци­ми за­кам'яніли­ми ду­ша­ми…

- Коли во­да камінь про­би­ває, а то б жи­ве сло­во не ді­йшло до душі, - од­ка­зав Пет­ро.

- А че­рез скілько літ ти по­вер­неш людські го­ло­ви на сей шлях? - спи­тав Жук.- Дай бо­же, щоб че­рез вік спізна­ли те­бе лю­ди і по­ча­ли так бла­го ду­ма­ти, як ти ду­маєш!.. Візьми ве­ли­ких учи­телів, - глянь на са­мо­го Хрис­та… А я, Пет­ре, те­пер жи­ву… сьогодні жи­ву і сьогодні не­ма мені чо­го їсти, не­має хліба сьогодні… Що ж мені з то­го, що че­рез вік бу­де, ко­ли я сьогодні з го­ло­ду зди­хаю?

- Не мож­на ж усього зра­зу узя­ти.

- Брехня!- скрикнув Жук. - Не мож­на усього, бе­ри частин­у!.. Я дов­го, Пет­ре, ду­мав над цим, і до­ду­мавсь ось до чо­го: Не мож­на просьбою - бе­ри си­лою! Бий­ся! бо­ри­ся, - а бе­ри, до­бу­вай!

Петро мав був пе­ре­чи­ти.

- Стій! не пе­реч! ми нічо­го не вис­по­ри­мо… Ходімо кра­ще їсти… Ми ро­зуміємо доб­ре один од­но­го, - ска­зав, за­ду­мав­шись, Жук.- Я тільки ба­чу, що шля­хи наші різні, а станови­ще­ їх, Пет­ре, од­на­ко­ве… Де во­но бу­де - чи на ши­бе­ниці, чи у Дніпрі… Все од­но, де б не бу­ло!

Мов хто об­ло­жив кри­гою Пет­ро­ве сер­це, мов хто холо­дними ру­ка­ми взяв­ся за йо­го гор­ло від тих слів. Тем­не і не­привітне гря­ду­ще підня­ло свою за­по­ну - і гля­ну­ло холо­дними очи­ма… Пет­ро скрик­нув і про­ки­нув­ся.

Світ бо­рю­кав­ся з тем­но­тою; у вікно заг­ля­дав він мутни­ми очи­ма; а по кут­ках, мов тряс­ця, тіпа­ли­ся помер­ки. Пет­ро підвівся, сів. Сер­це йо­го страш­но би­ло­ся, го­ло­ва горіла. Сон, як живі оче­ви­дяч­ки, сто­яв пе­ред очи­ма… дум­ки потя­гли йо­го далі.

Далі він ба­чить, як усі прий­ня­ли­ся сніда­ти, пе­ре­си­па­ючи сьорбан­ня юш­ки ве­се­лою жар­тов­ли­вою роз­мо­вою. Потім ри­бал­ки повк­ла­да­ли­ся спа­ти, один Жук не ля­гав. Він во­див Пет­ра усю­ди; по­ка­зу­вав ри­бальські снасті, роз­ка­зу­вав, ку­ди, що й як. Далі обід-сон…

Сонце спус­ка­ло­ся над­вечір, як ри­бал­ки по­ча­ли зби­ратись на ро­бо­ту. То­ва­рист­во по­ча­ло про­ща­тись.

- А знаєш, де Шестірний? - спи­тав Пет­ро Жу­ка.

- А де?

- Правовідом…

- О, я так і знав! От, як живі бу­де­мо, то по­ба­чи­мо - як він ви­со­ко піде вго­ру, - ска­зав на про­щан­ня Жук.

Товариство по­вер­ну­ло на Київ, а ри­бал­ки - до човнів.

Часто після то­го Пет­ро із то­ва­рист­вом, і сам хо­див до Жу­ка у гості. При­хо­див і Жук до йо­го. Пет­ро ділив­ся з ним своєю пра­цею. Жук іноді ски­дав на неї і свою ува­гу; ра­яв, як те або дру­ге кра­ще зро­би­ти. І вдяч­ний же був за те Пет­ро Жу­кові! То бу­ло сло­во са­мо­го жит­тя; сло­во чо­ловіка, ко­трий не тільки ба­чив ли­хо, а й на своїй шкурі звідав йо­го.

Далі… далі… Ми­на­ли дні за дня­ми… Пет­ро все глиб­ше та глиб­ше за­ри­вав­ся у свою пра­цю, зжи­вав­ся з своєю робо­тою. Страш­на дра­ма ри­бальсько­го го­ло­ду ле­жа­ла вже у йо­го на столі. Живі лю­ди, живі їх му­ки зас­та­ви­ли і са­мо­го Жу­ка зди­ву­ва­тись не­аби­яко­му та­лан­тові Пет­ро­во­му. Захо­тілося Пет­рові далі йти; за­хотіло­ся са­мо­му по­ви­та­ти у дру­гих обс­та­ви­нах жит­тя. За­ба­жа­ло­ся йо­му по­бу­ти між "хала­мидниками" - ти­ми каліка­ми-зло­дю­га­ми, що осе­ля­ють кі­нці ве­ли­ких міст. За­хотіло­ся йо­му по­ба­чи­ти їх до­лю, їх го­ре: чим жи­ве і чим ди­ше сей люд. І… поїхав Пет­ро на послі­дні свої каніку­ли не до батька-ма­тері, - поїхав у місто П…

Темна до­що­ва ніч; хо­лод­на і неп­ривітна ха­та, - німі, мов­чазні стіни; вікно угорі, пе­ре­ви­те залізни­ми шта­ба­ми, до­малювали йо­му кар­ти­ну жит­тя…

"Хіба се во­но? хіба так мож­на жи­ти?" Він знемігся, упав на пос­те­лю… Мо­роз пробіг по­за спи­ною; жаль зда­вив сер­це… "Що я зро­бив ко­му? в чім про­ви­нив­ся?" - шеп­тав він га­ря­чи­ми ус­та­ми, не зна­ючи сам, що й ко­му.

З грю­ком і зи­ком роз­чи­ни­ли­ся двері. Чи­ясь про­вор­на ру­ка роз­чи­ня­ла їх, і не од­ну тілько по­ло­ви­ну, а ра­зом обидві.

Почувся брязкіт шпор, рип чобіт. У ха­ту всту­пи­ло ра­зом два чо­ловіки. Один воєнний, у синій одежі, з біли­ми ви­крутасами над ру­кою. Пет­ро йо­го пізнав зра­зу; він по­знайомився з ним тії без­та­лан­ної ночі… Дру­гий мо­ло­дий, з ру­ся­вою бо­ро­дою, удяг­не­ний у чор­ну сук­ня­ну оде­жу з зо­лоченими ґудзи­ка­ми і з тем­но-­зе­ле­ним, гап­то­ва­ним золо­том, коміром; че­рез не­зас­теб­нуті по­ли біліла біла, як папір, со­роч­ка; на жи­летці бов­тав­ся зо­ло­тий лан­цю­жок. Сам - не­ве­лич­ко­го зрос­ту; рум'яний на ви­ду; очі - жов­то-зе­лені; зу­би білі, тонкі та довгі, мов го­лоч­ки. "Пет­ро ско­чив з пос­телі.

А, здравст­вуй­те, Те­ле­пень! Вот где приш­лось с ва­ми встре­титься! - усміха­ючись зе­ле­ни­ми очи­ма і вис­ка­ря­ючи білі зу­би, привітав­ся він.

Петро уп'ялив у йо­го свої зди­во­вані очі… Чи сон то, чи при­ява?.. Пе­ред ним сто­яв Шестірний!

- Мы с ва­ми еще с детст­ва зна­ко­мы… Дай­те стульев! - крик­нув він, по­вер­та­ючись на­зад.

Миттю два мос­калі ум­ча­ли два стульці, на кот­рих і посі­дали Пет­рові нес­подівані гості.

- Вы еще из гим­на­зии, пом­нит­ся… с тем чер­ным… как би­шь его?.. Жук, что-ли… - вів далі річ Шестірний: - вы еще с тех лет от­ли­ча­лись… иск­лю­чи­тельним об­ра­зом мыс­лей. Пом­ни­те, жел­тую кни­гу, из ко­то­рой ви чер­па­ли идею о луч­шем уст­рой­ст­ве