Читати книгу - "Як правильно з'їхати з глузду, або посібник з божевілля, Сергій Інший"

— Якби ти їздив з нами, ти б знав чим ми там займаємось, хоча б раз на місяць відвіз би дочку до своїх батьків, яких вона любить. А тобі байдуже. Маргарита любить гратись з бабусею і дідусем, свої перші кроки вона зробила у них, своє перше слово вона сказала там, і жодного разу поряд не було тебе. А знає що найжахливіше? Тебе це жодним чином не хвилює.

— Ну то проводь більше часі зі мною, а не з ними, хто тобі забороняє?

— Та все тому, що з тобою вже неможливо. Ти розумієш, що перетворюєшся в якогось параноїка. Все що я від тебе чую останні роки, це дорікання за те що спілкуюсь з Марією і Тимофієм, ну і ще запитання «Навіщо я з ними спілкуюсь?», і так кожного дня. Навіщо ти це запитуєш, якщо знаєш відповідь наперед? — і напала тиша з обох сторін, в Вероніки закінчились слова, а Назар не міг і не хотів відповідати. Плач Маргарити трішки розрядив обстановку і Вероніка пішла до її кімнати. Назар встав з ліжка, одягнувся та пішов на вулиці в невідомому напрямку не сказавши Вероніці жодного слова, просто зник в нікуди, вона ж не дзвонила йому, бо була зла на нього, він не дзвонив бо не мав що сказати.

* * *

27.09.2015

— Коли ви зможете закінчити? — запитував Назар.

— Зрозумійте, у нас майже немає інформації, немає креслень і так далі. Ви хочете, щоб ми збудували будинок по фотографії, але щоб він не виглядав як копія, а просто був схожий. Велика частина часу піде на створення креслень.

— Мене цікавлять терміни. Коли будинок буде готовий?

— До кінця літа наступного року.

— От і добре.

«Ніколи ні про що не шкодуй, адже в цьому немає жодного сенсу. Все заподіяне уже відбулось і ніхто не в змозі це змінити. Час нам не підкоряється. Скільки років минуло дарма, скільки часу втрачено, що я встиг зробити за цей час? Що у мене є? Дочка? Дружина? І що з того? Це у всіх є, ну майже. А чим же я відрізняюсь від інших? Чому я взагалі повинен чимсь відрізнятись від інших? Але вони усі не такі як я, я в цьому впевнений…».

— З тобою все гаразд? — запитувала Вероніка.

— Ні. Мені все це набридло, ми рухаємось в нікуди, у нас є все і водночас нічого немає.

— Я тебе не розумію, що саме тебе не влаштовує?

— Сам не знаю, просто відчуваю що щось пішло не так. Я змінився. Припинив грати, кинув усі шкідливі звички, нічого майже не роблю, дім-робота-дім, ось і усе моє життя.

— А як же я? А твоя дочка? Це вже нічого для тебе не важить? Минуло декілька років, а ти закидаєш такі гучні заяви.

— Звісно важить, ти і Маргарита для мене найважливіші в цьому житті.

— Тоді скажи, що тебе не влаштовує?

— Можливо нам варто переїхати в інше місто, чи навіть в іншу країну? Кудись де кращий клімат. Я б продав свій бізнес, нерухомістю займатись зовсім не важко, і я можу почати в будь-якому місці усе спочатку.

— Знову ти за старе. Це все через твоїх батьків, так? Ми ж все обговорили, і не раз. Та і ти, начебто, звик до їхньої присутності, я вже не пам’ятаю коли востаннє ти згадував про свою ненависть до них. Що змінилось?

— Вибач, кохана. Усе добре, давай спишемо цю розмову на поганий настрій. Я піду прогуляюсь. — сказав Назар та вийшов на вулицю. Вероніка так і залишилась на кухні з здивованим виразом лиця дивлячись у вікно та проводжаючи його дивним поглядом. Вона починала сумніватись в правильності свого вибору, інколи і її голову заглядали думки взяти Маргариту, поїхати світ за очі та розпочати життя спочатку, але вона одразу відганяла від себе ці думки, тому що це неправильно. Тільки це і стримувало її.

— Ніколи раніше я ще не бачила такого яскравого зоряного неба. — ніжно шепотіла Вероніка своєму коханому. — І навіть видно молочний шлях, так багато зірок, і море, таке тепле та ніжне. — вони лежали на берегу моря, Назар вирішив що їм варто відпочити, не стільки їм, як йому від своїх батьків.

— Дивно, одне і те саме небо по різному бачиться в різних місцях. — шепотів він у відповідь.

— А ти не думаєш, що Маргариті потрібен братик. — раптом запитала Вероніка.

— Що! — здивовано відповів Назар.

— Ну а що, ти ж хотів хлопчика, а поки він народиться, Маргарита вже трохи підросте, але не дуже, не хочу щоб них була велика різниться у віці, до трьох років.

— До трьох років? Це тобі вже потрібно починати вагітніти.

— Ну то чого ти чекаєш? — хтиво прошепотіла Вона.

— Це серйозний крок, Ніка, ти ж розумієш як важко нам буде з двома дітьми, нам одна Маргарита спокою не дає.

— А чого ти хотів, у неї мій характер.

— Можливо ми трішки зачекаємо, хоча б рік.

— Ну гаразд, дарма я підняла цю тему. — вже спокійно говорила вона, їй непотрібно було вагітніти просто зараз, вона хотіла його, а він і невтямки, як завжди усе сприйняв надто серйозно, під кінець розмови її бажання геть зникло, тому вона піднялась та пішла до їхнього будиночку в якому спала Маргарита.

Відпочинок йшов їм на користь, та добути його до кінця не судилось, адже от-от мав бути день народження Вероніки, а вона не могла його відсвяткувати без Тимофія з Марією, тому змусила Назара поїхати раніше, аргументувавши це тим що їй тут набридло і вона хоче до дому, він не став перечити бо розумів що криється насправді під її відмовками, раніше його б це обурило, та зараз, коли у нього вже було вирішення усіх проблем, він не хвилювався адже вважав що все під його контролем.

10.11.2015

«Знову ці беззмістовні свята, і кому вони тільки потрібні?» — запитував себе Назар. «Всім вони потрібні, всі чомусь радіють і веселяться. Ми старіємо кожного дня, кожної хвилини, а не в якийсь визначений день року. Цей беззмістовний фальш, їм усім тільки й потрібен привід, все повторюється з дня народження Маргарити, всі роблять вигляд наче вони страшенно раді.»

І він також так робить, йому не хочеться розчаровувати Вероніку, в неї все-таки день народження, і він, як личить люблячому чоловіку, також приготував їй подарунок, а саме, нову