Читати книгу - "Коли твоє немовля — некромант!, Хелена Хайд"

— Так, дякую, — кивнула я, відчуваючи, як усередині щось занило. — Гаразд, тоді піду я, не буду вас більше відволікати. І ще раз дякую, що допомогли.

— Нема за що, — гмикнула куртизанка і зачинила за мною двері, коли я, розвернувшись, зробила кілька кроків вулицею.

Треба ж, якось незручно, стільки з нею балакала, а навіть її імені не запитала… Та й не очікувала навіть, що вона адекватною жінкою виявиться, хоч і не позбавлена відбитка своєї професії. Якось уявляла всіх робітниць подібних закладів вульгарними хамками. Від чого тепер було трохи соромно.

— Ну як, з'ясувала, що хотіла? — одразу з цікавістю промовила Діна, коли я, підійшовши до неї, взялася за візочок з Клавіком, що заснув на свіжому повітрі.

— Начебто дізналася, — кивнула я. — Найближчими днями треба буде навідатися до закладу, який вона мені назвала. І, Дін, ще одне… — задумливо протягла я і, переконавшись, що поряд з нами ніхто не ходить, — розповіла подрузі про вбивства.

— Йой, оце називається, життя матусі, — похитала головою вона, допомагаючи затягнути мій візок у трамвай. — Зовсім нічого не знаєш про те, що відбувається за межами найближчої крамниці, де дали знижку на підгузки. Ти диви, обережніше там із прогулянками вулицями у пошуках істини.

— Та так, — зітхнула я. — Як зберуся в гості до цієї Емми — піду взагалі в першій половині дня і так, щоб потрапити на час обідніх перерв, коли народу на вулицях повно.

Поки ми повернулися додому, саме час було годувати дітей. Приготувати вечерю та зробити легке прибирання теж не завадило б. Отже, розійшовшись по квартирам, ми зайнялися кожна своєю справою. Коли Клавік, наївшись і отримавши на дупцю чистий підгузок, погодився мирно полежати у своєму ліжечку, я відчинила вікна, впускаючи в розпалену сонцем квартиру свіже повітря, і вирушила на кухню маринувати курячі гомілки. А заразом трохи поміркувати про те, що дізналася за свою прогулянку до будинку терпимості.

Виходить, Діна може мати рацію, і мій чоловік — не постійний клієнт цієї Емми? А чи сама вона не вішається на Аркадія, бо зацікавлена в тій справі із вбивствами? Тільки от все одно не в'яжеться. Чому тоді вона липне саме до судмагексперта, а не до одного з провідних слідчих? Історія все ще надто каламутна, і хоч щось прояснити, мабуть, може тільки сама Емма. Якщо, звичайно, забажає говорити зі мною на цю тему, а не просто пошле мене додому.

Підготувавши закладку на вечерю так, що пательню залишалося лише поставити на вогонь, я сховала заготовку в холодильник і вирішила зайнятися прибиранням. Тим більше що Клавік підозріло тихо поводився — може, просто заснув, лежачи в ліжечку? Було б непогано!

Мріючи про можливий відпочинок, я повернулася в спальню... і завмерла на порозі кімнати, виряченими очима дивлячись на білу кішку, що сиділа поруч із моїм синочком у ліжечку.

Тільки ось кицюня була очевидно... як би це сказати... з душком. А її очі при цьому світилися кислотно-зеленим!

Ось же трясця! Коли Клавік підняв мишу, я ненароком подумала, що непогано було б завести кішку. Тільки ось навіть подумати не могла, ніби малюк із цією справою сам чудово впорається… привівши до хати кішку-зомбі!

— Киць-киць-киць, хороша нежить, — нервово пробурмотіла я, намагаючись відвернути увагу кицюні, з якою дитина, весело посміхаючись, гралася, то й діло хапаючись маленькими пальчиками за м'яку шерсть. Зомбі-тваринка, на щастя, справді не виявляла наміру нашкодити некромантові, який її підняв. От тільки мені, як матері, від цього було не дуже легше!

Підійшовши до ліжечка навшпиньки, щоб не спровокувати цю хрінь, я схопила Клавіка і щодуху дала драпака з кімнати, зачинивши за собою двері. Після чого, недовго думаючи, евакуювалася з квартири і, скиглячи, почала тихенько стукати в Дінкіні двері.

— Що, знову зомбі-миша? — припустила сусідка, побачивши мій вираз обличчя.

— Майже. Зомбі-кішка.

— Ой.

— Ага.

— Пробач, але з зомбі-кішкою я все-таки не впораюся, — напружено ковтнула подруга. — Коти ж хижаки, з кігтями та зубами. І стрибучі, як хочуть.

— Знаю. Тому... загалом, Клавік на тобі, а я за Арком, — видихнула я, вручаючи Діні свою маленьку усміхнену радість, який, схоже, щиро не розумів, чого ж мама так розхвилювалася, побачивши котика.

Спустившись під'їзними сходами, я з реактивною швидкістю помчала вулицями до третього відділу варти, щиро сподіваючись, що чоловік буде на місці і не дуже зайнятий. Тому що з ЦИМ, на відміну від мишей і тарганів, розібратися потрібно було прямо терміново і негайно.

— Маргарито, що трапилося? — насупився Аркадій, коли я влетіла до його кабінету... де, на щастя, цього разу не виявила жодної грудастої дівки.

Ледве не врізавшись за інерцією в робочий стіл чоловіка, я почала швидко пояснювати йому, що сталося. І це пояснення однозначно не покращило йому настрій.

— Так, зовсім якось він розійшовся, — пробурмотів некромант. — Спочатку підемо додому, розберуся з тією кішкою. А потім думатимемо, що робити.

Кивнувши, я пішла за чоловіком, який квапливо вийшов із кабінету. І, забігши до начальства, щоб попередити, що відійде ненадовго, разом зі мною вийшов на вулиці… де раптово завмер, витріщаючись перед себе.