Читати книгу - "Метаморфози"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Прямо в потилицю лезом кривим і скидає в провалля —
Й котиться ранений вниз, прямовисну кривавлячи скелю.
/720/ Аргусе, ось ти й лежиш! І стількох зіниць твоїх світло
Згасло вже, й стільки очей твоїх ніч охопила єдина.
Тут же ті очі Сатурна дочка розміщає на крилах
Птаха свого, павича, та ще й хвіст вицятковує ними.
Вже вона гнівом горить і зсилає на діву Аргоську
Грізну Ерінію{63}; та — нещасливій у душу впадає,
Перед очима, жахлива, стоїть і, вганяючи в груди
Жала невидимі, вколо землі перелякану гонить.
Ти на далеких шляхах її врешті межею став, Ніле.
Лиш досягла його — тут же, при самій воді, на коліна
/730/ Впала й немов у мольбі витягає гнучку свою шию —
Рук простягти ж не могла — й, до зірок повернувши обличчя,
Голос сумний подає — на Юпітера скаржиться, видно,
Жаль виливає в сльозах, припинить її муки благає.
Він же, дружині своїй обнімаючи шию руками, —
«Годі карати її, — переконує, — можеш віднині
Бути спокійною: вже через неї повік не вподію
Кривди тобі!» — І за свідків бере трясовини стігійські.
Щойно власкавив жону — повертаючи вигляд свій, Іо
Знову собою стає: уже шерсть їй збігає із тіла;
/740/ Роги зникають; людським, усе меншим, робиться око,
Вужчають губи, кругліє плече, з'являються руки.
Далі й копито, на п’ять розпадаючись нігтів, зникає.
Вже в ній нічого нема від телиці — одна тільки білість.
Рада опорі двох своїх ніг, випрямляється німфа,
Мовити слово боїться, однак, щоби знов, як недавно,
Не заревти, лиш окремі слова вимовляє несміло.
Нині в найбільшій пошані вона серед нільського люду{64}.
Вірять, що в неї, коли прийняла від Юпітера сім'я,
Син народився — Епаф, і народ по містах його батька
/750/ З ним водночас шанував. Йому хистом був рівний і віком
Сонця син{65} Фаетон. Перервавши якось на півслові
Горду хвальбу його: Феба, мов, син я, й тобі вже нізащо
Не поступлюсь — спалахнув Інахід: «Своїй матері сліпо
Вірячи, ти запишавсь, мовби дійсно він був твоїм батьком».
Вдарила кров Фаетону в лице, але, стлумивши гнів свій,
Він про наругу Епафа над ним сповіщає Клімену.
«Вразило, певно, тебе, моя мамо, — їй каже, — що я ось,
Вільний, сміливий, змовчав! Це ганебно, що він мені в вічі
Міг те сказати, а я — не міг йому відсічі дати.
/760/ Тож, коли справді твій син із небесного кореня визрів, —
Дай тому доказ якийсь, порідни мене з батьківським небом!»
Мовивши, ніжно їй шию обняв і життям заклинає —
Власним своїм і Мероповим, шлюбною радістю сестер{66}, —
Молить, щоб ясно засвідчила те, хто отець його справжній.
Годі судити нам, що розтривожило душу Клімени, —
Сина благання палкі, чи той наклеп, — та, знявши до неба
Руки обидві, звертаючи зір до блискучого сонця:
«Сяйвом світила цього, промінням славного, сину,
Я присягаюся, — каже, — тобі — воно ж бачить нас, чує —
/770/ Ось він, твій батько, поглянь! Це ж бо той, хто піклується світом, —
Сонячний Феб, і якщо це не так — хай сьогодні ж од мене
Гнівно відвернеться він, хай востаннє зрять мої очі!
Втім, до хоромів отецьких дійти вже не так тобі важко:
Йтимеш на схід — наші землі стикаються там з його домом.
Тож, як охота, — рушай і про все в нього сам порозпитуй».
Тут же схопивсь Фаетон, коли з уст материнських напутнє
Слово почув, і душею вже там він, у чистім етері.
Вже й ефіопів своїх він минув, і навиклих до спеки
Індів, а далі — вже й батьковий схід озирає сміливець.
Книга друга
Сонця палац{67} осяйний, на колони високі опертий,
Золотом щирим яснів і мінивсь полум’яним піропом{68}.
Верх його так і сліпив білиною слонової кості;
Двері двійчасті важкі променилися сріблом яскраво.
Все ж і те срібло затьмарював хист: на дверях Мульцібер{69}
Вирізьбив моря гладінь, що довкіл оперізує землі,
Світ круговий, а над ним — неозорого неба склепіння.
В хвилі пливкій — лазурові боги: там Трітон голосистий.
Там і постійно мінливий Протей{70}, Егеон там, сторукий
/10/ Велет, що стискує спини китів непомірно широкі.
Далі — Доріда{71} в гурті своїх дочок: ті в морі гуляють,
Ці — на пісок прилягли й зеленаве сушать волосся,
Декого — риби везуть; обличчя ж у них, хоч і різні,
Все-таки чимось близькі, як у дочок звичайно буває.
На суходолі ж — і люди, й міста, і ліси, а в них — звірі,
Й ріки ще, й німфи стрункі та сільські божества розмаїті.
Зверху ж митець зобразив широчінь яснозорого неба.
В ньому — сузір'я: праворуч їх шість і стільки ж — ліворуч.
Щойно по стежці крутій він піднявсь туди, парость Клімени,
/20/ Щойно ввійшов у палац (та чи батьківський — сумнів ще має),
Вже до отця він спішить, та в лице йому глянути зблизька
Все ж не посмів, оддалік зупинившись: інакше від сяйва,
Певно б, одразу осліп. На престолі в мигтінні смарагдів
Феб яснозорий сидів, багряницею плечі окривши.
Дні, Місяці, і Роки, і Століття обабіч престолу,
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Метаморфози», після закриття браузера.