Читати книгу - "Вафельне серце"

— Ви не стрибайте, а йдіть, — сказав тато. — А то швидко стомитеся.

Та хіба можна було йти, коли на душі так радісно. Ноги самі стрибали.

Невдовзі ми вийшли з лісу на узгір’я. Там було майже рівно, і все мало зовсім інакший вигляд.

— Це тому, що ми ближче до неба, — сказала Ленина мама й заходилася разом зі мною і Леною стрибати з каменя на камінь.

А обернувшись, ми побачили, що бухта вже далеко — ген-ген унизу. Іноді наші очі надибували овець. Часом наших, а часом і чужих. Проте сьогодні ми їх не зганятимемо. Спершу дістанемося до гірської хатини й переночуємо.

Гірська хатина — це всього-на-всього сарай без зливу води і туалету. Але місця там вистачає на багатьох, якщо лежати впритул. Мені видається вона найкращою гірською хатиною на землі. Вона подобається тітці-бабуні, бо коли ми тут буваємо, тітка-бабуня просто світиться від радості. Невдовзі гірське повітря обіймало нас із усіх боків. Усередині мама й дядько Тур смажили на газовій плиті сало, а надворі тато готував на багатті каву.

В горах у тата надзвичайно веселий настрій. Тоді можна питати його про ті речі, про які, звичайно, ніхто ніколи не насмілюється питати, і він майже весь час сміється.

— У горах не можна гніватися, — пояснив він, коли я йому про це сказав. — Хіба ти цього сам не відчуваєш, Трілле?

Я відчував і кивнув головою. Лена вважала, що раз воно так виходить, то татові треба вибиратися в гори набагато частіше. Вона сиділа з другого боку від тата, не зводячи очей з багаття. Тієї миті я залюбки віддав би тата на трохи Лені. Нехай би вона відчула, як то мати когось такого, що розкладає в горах багаття і вміє радіти. Власне кажучи, я міг би їй іноді його позичати.

— Атож, щосереди по обіді або в якийсь інший день, — сказала вона, як я їй це запропонував. — Тоді я могла б його брати в гори й провітрювати.

І ось настав день зганяння овець. Ми з Леною мали йти з дядьком Туром на гірський кряж, що зветься Шпиль. Він рівнинний з одного боку, а з другого круто спадає вниз. Тато усе показав і все пояснив, він зганяв овець щороку, відколи йому виповнилося стільки років, як мені зараз.

— Гарно пильнуй дітей! — звелів він своєму молодшому братові.

— Охо-хо, — відповів дядько Тур.

Дядько ступає сягнистими кроками, а ми з Леною лиш намагаємося не відставати. Напевно, він усе-таки вважав нас замалими для таких походів, тож тепер хотів показати, що мав слушність.

— Ви не дуже гарно пильнуєте нас! — сердито крикнула Лена, коли їй довелося зупинитися й зняти чоботи, а дядько Тур ішов собі далі.

Він не почув.

— Ходімо, Лено, — мовив я.

— Ні!

— Але ж ми зганятимемо овець!

— Атож!

Вона завмерла на місці. Я зітхнув і зняв з голови капюшона. І тоді я теж щось почув. Слабеньке, перелякане мекання, що загалом майже не скидалося на мекання.

Ми з Леною кинулися на той звук. Він долинав від краю скелі. Ми полягали долілиць і полізли вперед.

— Йой! — скрикнув я.

Ген унизу на виступі стояла вівця. І, либонь, уже давно. Вона була така слаба, що майже не здужала мекати. Господи, а якби ми її не почули?! Я підповз ще ближче до краю скелі й прочитав тавро. На жовтій табличці виднілась позначка — 3010.

— Це наша.

— Цікаво, як вона там опинилася? — спитала Лена й підповзла ще ближче до краю.

— Мабуть, звідти, — сказав я і тицьнув пальцем на круту ущелинку, що спускалася до виступу.

Я підвівся і глянув на Шпиль, шукаючи очима дядька Тура. Його ніде не було видно. Коли я обернувся, Лена теж зникла.

Моє серце так сильно закалатало, що аж почало боліти.

— Лено, — шепнув.

Ніякої відповіді.

— Лено!

— Я тут!

Я здивовано зиркнув униз.

— На кого я тепер схожа? — крикнула вона, завзято поглядаючи на мене вгору.

Вона висіла в невеличкій ущелині на гірській березі, впираючись жовтими чобітьми у жмут трави на скелі маленького виступу.

— На саму себе.

Лена закотила очі й простягла вільну руку ще далі в повітря, мовби силкувалася схопити вівцю, що стояла далеко внизу.

— Я схожа на самого Ісуса, ти ж бачиш!

Я похитав головою.

— Ісус не мав червоної куртки від дощу. Лізь угору.

Однак Лені заманулося на тому місці, де вона висіла, зняти куртку.

— Лено, лізь угору! — крикнув я і підповз уперед, щоб вона могла вхопитися за мою руку.

Але тієї миті, як Лена ступила крок угору, береза відірвалася від стрімкої скелі, й вона, тримаючи в руці дерево, з вереском зникла з моїх очей.

Безліч разів у моєму житті Лена падала з висоти, але настільки певним у тому, що вона мертва, як цього разу, я ще не був. Довіку не забуду того моторошного відчуття, що з’явилось у мене в животі, коли я доповз до самого краю гори й подивився вниз стрімкої скелі.

— Ой! Моя рука! — щось рюмсало десь далеко-далеко внизу.

Мій найкращий друг сиділа на зазубні виступу перед вівцею, гойдаючись туди-сюди. Я замалим не плакав.

— Ох, Лено!

— Ох, Лено, ох, Лено! Я поламала руку! — розлючено крикнула вона.

Я добре бачив, що їй дуже боліло, але вона, Лена, ніколи не плакала. Навіть тепер.

Коли б я тільки міг пояснити кому-небудь, як я того дня біг! Виходить, дядько Тур міг піти так далеко й жодного разу не озирнутися! Я страшенно боявся, що Лені надокучить сидіти на своєму гірському виступі й вона почне лізти. То було б у її стилі. Я біг так, що відчував у роті смак крові, і весь час бачив перед собою Лену в червоній куртці, що падала вниз у позі розлюченого, маленького супермена. І раптом я збагнув: якщо із Леною щось станеться, я теж не зможу більше жити. Я кричав і біг, падав і кричав. І біг. Аж до крайнього Шпиля, туди, де починалася рівнина. Там я врешті-решт знайшов дядька, і був я тоді настільки переляканий і сердитий, що тільки ревів.

* * *

— Якщо можна буде щоразу літати гелікоптером, то я падатиму зі Шпиля частіше, — сказала Лена, коли ми сиділи на туї за кілька днів після того.

Вона страшенно тішилася з усього, що сталося, а найдужче з того, що її знімали гелікоптером.

— А потім, як мені наклали гіпс, мама, Ісак і я подалися в кав’ярню.