Читати книгу - "Гра престолів"

Роберт здатен виявляти милосердя. Навряд чи сер Баристан єдиний, кого він пробачив. Великий мейстер Пайсел, павук Вейрис, лорд Балон Грейджой — усі вони колись уважалися Робертовими ворогами, але всім їм запропонували дружбу й дозволили зберегти відзнаки й посаду за те, що вони присягли Роберту. Якщо людина хоробра й чесна, Роберт ставитиметься до неї з пошаною і повагою, якої заслуговує доблесний ворог.

Але в цьому разі йшлося про дещо інше: про отруту під покровом ночі, про ніж, який протинає душу. Цього король пробачити не зможе, як не зміг пробачити Рейгара. «Він усіх їх стратить»,— збагнув Нед.

І водночас він усвідомлював, що не зможе мовчати. Він має обов’язки перед Робертом, перед короною, перед тінню Джона Арина... і перед Браном, який, без сумнів, випадково дізнався якусь дещицю правди. Бо в іншому разі для чого підсилати до нього вбивцю?

По обіді він покликав Томарда, дебелого гвардійця з рудими вусами, якого Недові діти кликали Товстуном Томом. Оскільки Джорі загинув, а Алін поїхав, Товстун Том командував Недовою вартою. На саму думку про це Нед відчув неясне занепокоєння. Томард був солідною людиною: дружньою, відданою, невтомною, де в чому навіть здібною, але йому вже під п’ятдесят, а він і замолоду не вирізнявся енергійністю. Мабуть, Недові не варто було так квапитися й відсилати з міста половину свої варти, до того ж найкращих своїх мечників.

— Мені потрібна буде твоя допомога,— мовив Нед, коли з’явився Томард, як завжди, трохи стривожений через те, що його викликають до лорда.— Проведи мене в богопраліс.

— Чи це розумно, лорде Едарде? З вашою-бо ногою...

— Мабуть, нерозумно. Але необхідно.

Томард покликав Варлі. Поклавши руки чоловікам на плечі, Нед подолав круті сходи вежі й поскакав через двір.

— Нехай подвоять варту,— сказав він Товстуну Тому.— І щоб ніхто не заходив у Вежу правиці й не виходив звідси без мого дозволу.

— Мілорде,— закліпав Том,— зараз, коли немає Аліна й решти, нам і так бракує...

— Це ненадовго. Подовжте чатування.

— Як скажете, мілорде,— озвався Том.— А можу я запитати навіщо?..

— Ліпше не варто,— твердо відповів Нед.

У богопралісі нікого не було, як і завжди в цій цитаделі південних богів. Коли Неда опустили на траву поряд з серце-деревом, нога аж кричала від болю.

— Дякую,— мовив він і дістав з рукава папір, скріплений печаткою свого дому.— Будь ласка, доправ це негайно.

Глянувши на ім’я, яке Нед зазначив на папері, Томард схвильовано облизав губи.

— Мілорде...

— Роби, як велю, Томе,— сказав Нед.

...Він не міг точно сказати, скільки довелося чекати в тиші богопралісу. Тут було спокійно. Товсті мури відрізали гомін замку, й чулися пташині співи, цвірінькання цвіркунів, шурхіт листя на лагідному вітру. За серце-дерево тут правив дуб, коричневий і безликий, але Нед усе одно відчував присутність богів. І нога вже, здається, не так боліла.

Вона прийшла на заході сонця, коли понад мурами й вежами почервоніли хмари. Прийшла сама, як він і просив. Уперше вдягнена просто — у шкіряні чоботи й зелене мисливське вбрання. Коли вона відкинула каптур свого коричневого плаща, Нед побачив синець, який лишила рука короля. Яскравий фіолетовий колір змінився жовтиною, і набряк зменшився, але синець ні з чим не можна було переплутати.

— Чому тут? — запитала Серсі Ланістер, зупинившись поряд.

— Щоб нас бачили боги.

Вона сіла поряд на траву. Кожен рух її відзначався граційністю. Біляві кучері тріпотіли од вітру, а очі в неї були зелені, як листя влітку. Давно вже Нед не звертав уваги на її красу, а от зараз побачив її.

— Я знаю правду, за яку помер Джон Арин,— сказав він.

— Невже? — королева сторожко, як кицька, вдивлялася в його обличчя.— То саме тому ви мене викликали сюди, лорде Старк? Щоб загадувати загадки? Чи хочете мене захопити, як ваша дружина захопила мого брата?

— Якби ви так думали, то не прийшли б сюди,— Нед лагідно торкнувся її щоки.— Він і раніше так чинив?

— Раз чи двічі,— відхилилася вона від його руки.— Але раніше ніколи не бив у обличчя. Джеймі б його убив, навіть якби це коштувало йому життя,— виклично глянула на нього Серсі.— Мій брат вартий сотні таких, як ваш друг.

— Ваш брат? — перепитав Нед.— Чи коханець?

— І те, і те,— не здригнувшись, підтвердила вона.— Ще відтоді, як ми росли. А чом би й ні? У Таргарієнів триста років було заведено одружувати братів із сестрами, щоб зберегти чистоту крові. А ми з Джеймі більш ніж брат і сестра. Ми одне, просто в двох тілах. Ми разом росли в материному лоні. Він з’явився на цей світ, тримаючись за мою ногу, розповідав наш старий мейстер. Коли він у мені, я почуваюся... цілісною.

На її вустах заграла тінь усмішки.

— А мій син Бран...

Слід віддати Серсі належне: вона не відвела очей.

— Він бачив нас. Ви ж любите своїх дітей, правда?

Того ранку, коли була призначена рукопашна, Роберт поставив Недові таке саме запитання. І тому сьогодні він відповів так само:

— Всім серцем.

— І я люблю своїх не менше.

«Якби дійшло до такого,— подумав Нед,— і мені довелося вибирати між життям якоїсь незнайомої дитини й життями Роба, Санси, Арії, Брана або Рикона, як би я вчинив?» Він не знав. І молився, щоб ніколи й не дізнатися.

— Всі троє — діти Джеймі,— мовив Нед, і це було не запитання.

— Дякувати богам.

«Сім’я сильне»,— вигукнув Джон Арин на смертному ложі, й так і було. Всі байстрюки народилися з волоссям чорним, як ніч. Великий мейстер Малеон зробив запис про останній шлюб між оленем і левом близько дев’яноста років тому, Коли Тая Ланістер одружилася з Говеном Баратеоном, третім сином лорда-правителя. Єдиний їхній нащадок, безіменний хлопчик, описаний у Малеоновому фоліанті як «великий і дужий хлопчак, який народився з густим чорним волоссям», помер іще немовлям. За тридцять років до того чоловік з Ланістерів узяв собі за дружину дівчину з Баратеонів. Вона йому народила трьох дочок і сина, і всі були чорноволосі. Хай скільки Нед відгортав назад крихкі пожовклі сторінки, він усюди виявляв, що золото поступалося смолі.

— Дванадцять років,— мовив Нед.— Як так сталося, що у вас так і не народилося дітей від короля?

Вона виклично задерла