Читати книгу - "Марсіанські хроніки. Повісті, оповідання"

— Ох ти ж, просто Головною вулицею всі четверо — ти, я, тато і вона! Такого тата пошукати!

— Завтра піду й відкуплю в містера Чорні решту автоматів, — сказав Дуглас. — Дам йому десять доларів, він же однаково все викидатиме.

— Авжеж. — Том подивився на стару чаклунку в лозовому кріслі. — Ну просто як жива! Цікаво, що там у неї всередині?

— Тоненькі пташині кісточки. Усе, що лишилося від мадам Таро з наполеонівський часів…

— І ніякої механіки? А може, розріжемо й подивимось?

— Ще встигнемо, Томе. — Коли?

— Ну, через рік, через два… коли мені буде чотирнадцять або й п’ятнадцять, отоді й подивимось. А поки з мене досить і того, що вона тут. Я завтра ж візьмуся до діла, щоб зняти з неї чари й визволити її назавжди. І колись ти почуєш, що в нашому місті з’явилася прекрасна молода італійка в літній сукні і всі, хто був на станції, бачили, як вона купила квитка кудись на схід, а потім сіла в поїзд та й поїхала, і всі казатимуть, що зроду не бачили такої красуні, ціле місто тільки про неї й говоритиме, і ніхто не знатиме, звідки вона взялася й куди поїхала… Отоді ти зрозумієш, що то я зняв чари й визволив її. І тоді ж таки, як я тобі й сказав, років через два, того самого вечора, як поїде її поїзд, ми з тобою зможемо розітнути віск. А що її там уже не буде, то ми знайдемо всередині тільки якісь гвинтики, коліщатка й усяке таке. Ось воно як.

Дуглас підняв чаклунчину руку й почав водити нею над коловоротом життя, над примхами кощавої смерті, над строками й вироками, над долями й химерами, і воскова рука легенько перебігала по картах, ледь чутно черкаючи по них пересохлими нігтями. Зрушене якоюсь прихованою силою рівноваги, обличчя чаклунки нахилилося до хлопців, і застиглі очі яскраво зблиснули в різкому світлі голої лампочки.

— Провістити тобі долю, Томе?

— Авжеж.

Із широкого чаклунчиного рукава випала карта.

— Бачиш, Томе? В неї була схована карта, і вона віддала її нам! — Дуглас повернув карту до світла. — Чиста… Я покладу її на ніч у коробку з хімікатами. Завтра відкриємо коробку, і там буде щось написано.

— А що?

Дуглас заплющив очі, щоб краще побачити слова.

— Там буде написано: “Ваша покірна слуга й щирий друг мадам Флорістан Маріані Таро, хіромантка, зцілителька душ і провісниця долі, красно дякує вам”.

Том засміявся й труснув брата за плече.

— Ну-ну, Дуг, а ще що?

— Стривай, зараз скажу… А ще там буде написано ось що: “Гей-егей, круть-верть!.. Чи не краще танцювати, ніж в землі сирій лежати… І крутитись, і вертітись, і співати “Гей-егей!” А далі: “Томе й Дугласе Сполдінги, усе, чого ви забажаєте в житті, збудеться”. І ще буде сказано, що ми з тобою, Томе, житимемо вічно… ти чуєш, вічно!

— І все те на одній оцій карті?

— Усе як є, Томе.

У ясному світлі електричної лампочки всі троє — два хлопчаки і стара чаклунка — нахилили голови й усе дивились та дивились на ще чисту, але таку багатонадійну карту, і їхні блискучі очі прозирали кожне з тих незбагненно прихованих слів, що невдовзі мали випливти із туманного небуття.

— Гей-егей! — мовив Том як міг тихіше.

І Дуглас, так само пошепки, переможно підхопив:

— Гей-егей!..

♦

Під гарячою полудневою зеленню дерев тихий голос монотонно тягнув:

— …дев’ять, десять, одинадцять, дванадцять… Дуглас повільно рушив через лужок.

— Томе, що це ти там лічиш?

— …тринадцять, чотирнадцять… помовч… шістнадцять, сімнадцять… Цикади… вісімнадцять, дев’ятнадцять…

— Цикади?

— А чорт! — Том забрав руки від очей. — Чорт, чорт, чорт!

— Стережись, почують, як ти лаєшся.

— Чорт, чорт, чорт, нечиста сила! — крикнув Том. — Тепер мушу починати все з початку. Я рахував, скільки разів сюркнуть цикади за п’ятнадцять секунд. — Він підняв свого дводоларового годинника. — Треба порахувати, додати тридцять дев’ять, і дізнаєшся, скільки в цю хвилину градусів тепла. — Він подивився на годинник, заплющив одне око, нахилив голову вбік і знову зашепотів: — Раз, два, три…

Дуглас ліниво повернув голову й прислухався. Здавалось, у розжареному білястому небі здригався й бринів напнутий мідний дріт. Знов і знов, наче електричні розряди, падали з оглушених дерев і потужно били у вуха ті пронизливі металічні звуки.

— …сім, — лічив Том, — вісім…

Дуглас поплентав на веранду. Болісно мружачи очі, зайшов у передпокій. Постояв трохи, тоді повернувся на веранду й мляво гукнув Тома.

— Зараз рівно вісімдесят сім градусів за Фаренгейтом.

— …двадцять сім, двадцять вісім…

— Гей, Томе, ти чуєш?

— Чую… тридцять, тридцять один… Іди геть!.. Тридцять три, тридцять чотири…

— Можеш далі не рахувати, осьде на градуснику за дверима вісімдесят сім, і ще піднімається, то й не потрібні ніякі цвіркуни.

— Цикади!.. Тридцять дев’ять, сорок… Не цвіркуни!.. Сорок два…

— Вісімдесят сім градусів. Я думав, тобі цікаво знати.

— …сорок п’ять… це ж у домі, а не надворі!.. Сорок дев’ять, п’ятдесят! П’ятдесят один, п’ятдесят два, п’ятдесят три! П’ятдесят три плюс тридцять дев’ять буде… дев’яносто два градуси!

— Хто сказав?

— Я сказав! Не вісімдесят сім за Фаренгейтом, а дев’яносто два за Сполдінгом!

— Ну ти, а ще хто?

Том підхопився і став, звернувши розпашіле обличчя до сонця.

— Я і цикади, ось хто! Я і цикади! А ти сам-один! Дев’яносто два, дев’яносто два, дев’яносто два за Сполдінгом — і край!

Обидва стояли й дивилися в нещадне безхмарне небо, що, мов зіпсований фотоапарат з розсунутим затвором, витріщалося на непорушне, прибите лютою спекою, напівживе місто.

Дуглас заплющив очі, і на внутрішньому боці рожевих просвічених наскрізь повік перед ним безглуздо затанцювали одразу двоє сонць.

— Раз… два… три… — заворушились його губи, — …чотири, п’ять, шість…

Тепер цикади сюрчали ще шаленіше.

♦

Від полудня до заходу сонця й від півночі до світанку на вулицях Грінтауна, штат Іллінойс, можна було побачити чоловіка, коня й фургон, що їх знали всі двадцять шість тисяч триста сорок дев’ять жителів містечка.

Часто серед дня непосидющі дітлахи зненацька, без усякої видимої причини, спинялися, затихали й казали:

— Он їде містер Джонас!

— Он їде Нед!

— Он їде фургон!

І хай би дорослі хоч скільки видивлялися на північ чи на південь, на схід чи на захід — вони однаково не побачили б ні чоловіка на прізвище Джонас, ні коня на ім’я Нед, ні великого критого воза, такого, як оті, що трусилися колись по зелених хвилях дикої прерії.

Одначе коли б ви мали такі