Читати книгу - "Дивний світ"

Літак летів на південний схід. Унизу по сніговій рівнині швидко ковзала його синювата тінь.

— Через кілька хвилин має бути вирва, — сказав Веріадзе. — Зараз перевіримо нашу гіпотезу… Вирву вже видно. Трохи правіше, Іване! О-о!..

У всіх вирвався вигук подиву.

На місці плоскої вирви з невеликим центральним отвором зяяла величезна циліндрична шахта завглибшки в декілька сотень метрів. Її крижані стіни прямовисно спадали вниз.

— Учора тут стояв їх корабель, — прошепотів Веріадзе. — Ніколи не пробачу собі цього.

— Сідатимемо? — хрипко запитав Лобов.

— Звісно.

Через декілька хвилин Веріадзе, Лобов і Лоу стояли на краю величезної шахти.

Вона залишилася єдиним слідом перебування космічного корабля. Жодних уламків, жодних залишків пального, ані часточки сміття не було видно навколо. Прозоро блакитнів чистий, шаруватий лід.

— Вони користуються якимсь цілком невідомим нам видом енергії, — задумливо сказав Веріадзе. — Їх корабель, занурюючись у лід, не розтопив його. Він просто прорізав лід, мов масло. Судячи з розмірів шахти, корабель був величезний. Ймовірно, він мав форму циліндра завдовжки метрів триста і діаметром більше сотні метрів. Якою технікою володіють ці істоти!

— Але навіщо їм знадобилося ховатися в лід? — здивовано запитав Лоу.

— Бєлов припускає, що ці істоти — жителі планети з надзвичайно суворим кліматом. Проміння нашого сонця для них згубне. Тому вони й з’являлися лише ночами під час ураганів. Можливо, умови антарктичної віхоли найближче нагадують нормальну обстановку на їх рідній планеті.

— Страшна обстановка, — зі здриганням відзначив Лоу.

— Все умовно, містере Лоу, — посміхнувся Веріадзе. — Життя на планетах виникало і формувалося в різних умовах. Ймовірно, для цих істот цілком нестерпною була б обстановка наших помірних широт, я вже не кажу про тропічні області.

— Можливо, ці самі істоти колись висідали й у високогірній частині Гімалаїв?

— Можливо…

— Проте перша зустріч їх з людьми в Антарктиді закінчилася трагічно для людей, — сказав Лоу. — Ми втратили трьох, а можливо, й чотирьох чоловік.

— Вони, вочевидь, теж утратили одного…

— І так вийшло, що в усьому цьому більше винні ми — люди, — продовжував Лоу, похнюпившись.

— У ваших словах є частка правди. Але це послужить усьому людству уроком на майбутнє. Ці істоти, мабуть, уже не один раз відвідували нашу планету. Вони можуть з’явитися знову. І, знаєте, я чомусь вірю, що ваші товариші Рассел і Латікайнен не загинули. Істоти, що оволоділи технікою космічних перельотів, не можуть бути згубниками життя. При своїй високій техніці вони можуть створити такі умови, в яких ваші друзі житимуть. А це ж означатиме встановлення зв’язків між жителями наших планет. Можливо, ми з вами ще станемо свідками того, як Рассел і Латікайнен повернуться на Землю. Повернуться, озброєні новими знаннями, які виявляться безцінними для людства. Відмінність у зовнішньому вигляді й умовах проживання живих істот на різних планетах не має бути перешкодою для контакту розуму…

— І, проте, навіть якщо ви маєте рацію, наші товариші викрадені ними.

— Викрадання можна вибачити, якщо вони керувалися високою метою встановити зв’язки між двома вогнищами розуму. Ви вбачали в них лише… дичину. У них не було іншого виходу… Я, наприклад, не відмовився б летіти з ними. Запевняю вас, дуже багато вчинили б так само…

Оглянули і сфотографували шахту, узяли проби снігу й льоду, і Лобов знову підняв літак у повітря. Про всяк випадок вирішили ще раз обстежити територію, прилеглу до місця стоянки космічного корабля. Літак літав тепер паралельними маршрутами над величезною сніжною рівниною, в центрі якої темнів отвір шахти, — на північ і на південь, і знову на північ.

Так десятки разів. Пасажири уважно дивилися вниз, але жоден слід не порушував нескінченного білого покриву.

— У них були якісь літальні апарати, — сказав Веріадзе. — Покидаючи корабель, вони відразу піднімалися в повітря. Мабуть, ми нічого не знайдемо.

І все-таки вони знайшли. На одному з паралельних маршрутів унизу з’явилося щось червоне. Лобов знизив літак. Пройшли над червоною плямою ще раз.

— Полотнище, — сказав Веріадзе. — Вимпел? Доведеться сідати…

Лобов посадив літак за кількадесят метрів від червоної плями. Дослідники бігом попрямували до неї. Це виявився довгий вимпел з еластичної, дуже міцної червоної тканини. Він був прикріплений до металевого держака, глибоко вбитого в лід. Від вітру, піднятого гвинтами літака, вимпел затріпотів у повітрі. У вітряну погоду цей вимпел можна було б розгледіти здалеку.

— Сигнал нам, — відзначив Веріадзе. — Подивимося…

Вимпел зняли з держака і обережно витягнули з льоду металевий стрижень. У нижній частині стрижня було прозоре потовщення. Всередині знаходився згорнутий аркуш паперу.

Веріадзе спробував розгвинтити стрижень, щоб дістатися до аркуша, але йому це не вдалося. Лобов міцно затиснув стрижень у руках, піднатужився. Широке обличчя льотчика почервоніло від зусилля. Стрижень тріснув і переламався.

Записка випала на сніг.

Веріадзе підняв її і простягнув Лоу.

— Це адресовано вам.

Лоу узяв записку.

— Почерк Рассела, — шепнув він блідими губами.

Веріадзе чекав, спокійно дивлячись на Лоу.

— «Д-друзі м-мої…», — почав читати метеоролог уривчастим голосом. — Ні, не можу… Читайте в-ви, пане Веріадзе.

— «Друзі мої! Менше ніж за годину двоє людей уперше покидають Землю. З полонених ми перетворилися на гостей. Перші зв’язки встановлені. Допомогла мова креслень і формул, а зараз ми з Тойво вже розуміємо чимало. На жаль, відліт відкласти не можна. Інакше космічний корабель наших господарів ніколи не досягне рідної планети. Ми летимо добровільно. Чи повернемося? Якщо й не повернемося, якщо ми не зможемо витримати суворих умов далекого Плутона, звідки прилетів цей корабель, наші записи через кілька десятиліть будуть доставлені