Читати книгу - "Мерзенна сила"

(в цьому справді не було й краплі лицемірства), всім своїм видом виражав глибоку скорботу, як і належить порядній людині, що отримала таку страшну звістку Плечі в нього похилилися, в очах читалася врочиста суворість, чоло спохмурніло. Касир мимоволі аж замилувався тією картиною шляхетного смутку і згодом пригадував: «Видно було, що йому страх як погано, та все ж він тримався. Файний він хлопака, той проректор!»

— Коли наступний потяг до Лондона? — запитав Кері. — Мені треба бути там якомога швидше.

6

Як ми пам’ятаємо, Айві Меґз пішла на кухню нагодувати Пана Бультитюда, та не минуло й хвилини, як вона, неабияк усіх здивувавши, влетіла до їдальні з розпачливим виразом на обличчі і залопотіла:

— Ой, ходіть хто-небудь зі мною до кухні, швиденько! Там ведмідь!

— Ведмідь, Айві? — перепитав господар. — Але ж…

— Та ні, я не про Пана Бультитюда, сер! Туди заліз якийсь інший, чужий ведмідь!

— Невже?!

— Так, і вже змолотив усе, що залишилося від гуски, і половину шинки, і вершки, а тепер лазить по столах і виїдає все, що трапиться під руку, і трощить посуд… Ой, ходіть швидше, бо ж там нічого не залишиться!

— А як на це дивиться Пан Бультитюд? — запитав Ренсом.

— От я й хочу, щоб хтось на це подивився, бо він там таке витворяє, що й купи не тримається! В житті ще такого не бачила. Спочатку він просто перебирав лапами і підстрибував, ніби зараз до танцю піде, — але ж раніше з ним такого не бувало. А тепер виліз на мисник, став на задні лапи і то тупцює там, то присідає, і при цьому аж вищить, страшенно голосно, і вже запхав лапу в сливовий пудинг, а головою заплутався у в’язках цибулі, які висять там під стелею… і я нічого не можу з ним зробити, нічогісінько!

— Справді, дивно він поводиться, дуже дивно… А ти не думаєш, люба моя, що той другий, чужий ведмідь — то зовсім не ведмідь, а ведмедиця?

— Ой, не кажіть такого, сер! — перелякано зойкнула Айві.

— Як на мене, то так воно і є. Маю велику підозру, що до нас на кухню завітала майбутня Пані Бультитюд.

— Якщо ми ще трохи тут побалакаємо, то вона стане Пані Бультитюд вже сьогодні, — сказав, підводячись зі свого крісла, МакФі.

— Лишенько, і що ж нам тепер робити? — забідкалася Айві.

— Я певен, Пан Бультитюд з усім дасть собі раду, — відповів господар. — Наразі гостя підживляється після дороги. Як то кажуть, Дімбле, sine Cerere et Baccho…[18] Нехай розбираються між собою самі, можемо їм довіряти.

— Ясна річ, нехай розбираються, — кивнув МакФі. — Але не в нас на кухні.

— Айві, — сказав Ренсом, — мусиш виявити характер. Йди на кухню і скажи ведмедиці, що я хочу її бачити. Ти ж не боїшся, правда?

— Боюся? Ще чого! Я їй покажу, хто тут господар, якщо вона ще не знає.

— А з птахом що таке? — здивувався Дімбл, дивлячись на Ренсомову галку.

— Здається, він хоче вийти, — озвався Деністон. — Відчинити вікно?

— Надворі тепло, нехай буде відчинене, — мовив Ренсом. Щойно вікно прочинилося, Барон Корво випурхнув назовні — і звідти відразу почувся шум крил і гучний крякіт.

— Ще одна любовна інтрижка, — посміхнулася пані Дімбл. — Здається, в нашого Барона з’явилася баронеса… Яка чудова ніч! — додала вона за мить, коли штори обабіч відчиненого вікна заворушив вітер, а кімнату, здавалося, сповнив свіжий дух справжньої літньої ночі. Через кілька секунд звіддалік почулося іржання.

— Наша стара кобилка теж захвилювалася, — сказав Деністон.

— Чш-ш! Послухайте! — підняла руку Джейн.

— Це якийсь інший кінь, — мовив Деністон.

— Жеребець, — багатозначно докинула Каміла.

— Ну, знаєте, — обурився МакФі, — це вже стає просто непристойно!

— Навпаки, — заперечив Ренсом, — все тут цілком пристойно, тобто, згідно зі старим значенням цього слова, повністю відповідає обставинам. Сьогодні тут, у Сент-Ен, гостює сама Венера.

— «Бо більше, ніж звичайно, до землі наблизилась, — процитував Дімбл, — і всіх вона доводить тут до божевілля».

— Вона зараз набагато ближче, ніж можуть собі уявити земні астрономи, — сказав Ренсом. — 3 Еджстоу покінчено, інші боги вже покинули Землю. Вона ж чекає, щоб забрати мене з собою.

Раптом у сутінках, які заполонили кімнату, почувся гучний зойк. То кричала пані Дімбл:

— Обережно! Ой, обережно! Сесіле! Вибачте, заради Бога, але я не зношу кажанів. Вони зараз вчепляться мені у волосся!

Два кажани несподівано залетіли в вікно і тепер носилися туди-сюди понад свічками й гучно пищали. Через миготливі тіні складалося враження, що тих кажанів не два, а принаймні чотири.

— Тобі краще піти, Маргарет, — мовив господар. — І ти також іди, Сесіле. Немає потреби влаштовувати довге прощання.

— Я справді напевне піду, — сказала матінка Дімбл. — Не терплю кажанів!

— Заспокой Маргарет, Сесіле, — попросив Ренсом. — Тобі зовсім не обов’язково сидіти тут зі мною. Я ж не помираю. А проводжати — то взагалі дурна справа. Ні не потішишся як слід, ні не пожуришся.

— Ви справді хочете, щоб ми пішли, сер? — перепитав Дімбл.

— Йдіть, любі мої друзі. Urendi Maleldil.

Він по черзі благословив їх, а тоді Сесіл подав руку дружині і вони пішли.

— Ось вона, сер, — повідомила Айві, що знову з’явилася в їдальні через кілька секунд після того, як звідти вийшли Дімбли; вона