Читати книгу - "Вічне життя Смерті, Лю Цисінь"

— Кому взагалі спало на думку звести щось подібне? — запитала АА, теж озираючись навколо.

— Ти занадто юна, тому й ставиш такі запитання. У наш час, — він вказав на себе з Чен Сінь, — люди часто підшуковували собі місце на кладовищі, перебуваючи ще в доброму здоров’ї. Знайти єдине кладовище для всього людства — справа не з легких, а ось звести надгробок — цілком можливо. Ти пам’ятаєш Заїр? — запитав він у Чен Сінь.

— Звісно, — кивнула та у відповідь.

Чотири століття тому, коли Чен Сінь працювала в Агентстві стратегічної розвідки, вона кілька разів перетиналася на різних зустрічах із тодішнім Генеральним секретарем ООН. Останній раз був якраз на брифінгу АСР. Здається, Вейд тоді також був присутній. Чен Сінь вивела на великий екран презентацію з технічними деталями і намагалася пояснити Генеральному секретареві сутність проєкту «Сходовий марш». Заїр мовчки прослухала всю презентацію і, не вимовивши жодного слова, підвелася та попрямувала до виходу. Проходячи повз Чен Сінь, вони зупинилася й прошепотіла їй на вухо: «Чудові мислення і пропозиції».

— Її мислення випередило свій час. Я часто згадував про неї: чи дійсно такі ідеї належали людині, яка померла понад чотириста років тому? — Ло Цзі зітхнув, спершись на милиці. — Вона була першою, хто замислився про це і запропонував конкретні рішення, щоб частина культурної спадщини та знань про людство надовго збереглася після загибелі останнього представника роду людського. Для цього вона планувала запустити безпілотний корабель із певними культурними реліквіями та базою знань. Проте ці наміри визнали різновидом ескапізму, тому проєкт було заморожено одразу після її смерті. Через три століття, зі стартом проєкту «Бункер», людство знову замислилося про подібний крок. Як ви знаєте, ті дні виявилися чи не найчорнішими за всю історію людства — будь-який міг стати останнім. Тож новостворений Федеральний уряд вирішив додати до плану проєкту побудову такого собі надгробка людям, який отримав офіційну назву «Музей цивілізації Землі». Мене призначили керівником цього проєкту.

Спочатку було проведено масштабні дослідження щодо збереження інформації протягом часу, співставного з геологічними епохами. Первинною метою оголосили мільярд років! Ні, ви тільки подумайте — мільярд років! Ті ідіоти вважали: якщо вже ми розбудовуємо бункерний світ, то хіба не впораємося з таким завданням? Але незабаром вони виявили, що хоча сучасні квантові накопичувачі розміром не більше рисового зернятка й здатні зберігати інформацію з цілої бібліотеки, вони виходять із ладу за дві тисячі років. Із часом внутрішня структура квантових накопичувачів розпадається, унеможливлюючи прочитання й розшифрування інформації. Насправді таким строком експлуатації можуть похизуватися лише найякісніші накопичувальні пристрої, натомість дві третини наявних зразків припинять нормально функціонувати вже за п’ятсот років. Й ось тут почалося найцікавіше: спочатку всі наші дослідження здавалися чимось надзвичайно відірваним від проблем реального життя, таким собі пазлом для високочолих учених. Проте згодом вони швидко набули статусу практичної реальної проблеми: п’ятсот років для сучасників перестали здаватися нереальним строком людського існування — ми ж самі з тобою прибули з чотирьохсотлітнього минулого, хай і через гібернацію. Влада наказала негайно заморозити всі роботи з облаштування музею і взятися за вирішення проблеми збереження найважливіших сучасних даних на термін, що перевищує п’ятсот років. Ха-ха… Наукову групу забрали з-під мого керівництва, щоб я зміг сконцентруватися на розбудові людського надгробка.

Зрештою, вчені виявили, що, як не дивно, найтриваліше зберігання забезпечують загальнодоступні пристрої докризових часів: вони знайшли кілька флешок і жорстких дисків, із яких змогли прочитати інформацію. Експериментально було підтверджено, що у разі дотримання технологічних стандартів подібні пристрої здатні зберігати інформацію близько п’яти тисяч років. Ба більше, оптичні диски за умови їх виготовлення зі спеціальних металевих сплавів гарантовано зберігатимуть інформацію протягом ста тисяч років! Але найкращий результат продемонстрували друковані матеріали: інформація, надрукована спеціальним чорнилом на синтетичному папері, зберігається двісті тисяч років. Проте перед нами стояло завдання забезпечити збереження даних протягом мільярда років!

Ми доповіли уряду, що на сьогодні збереження 10 гігабайтів графічної та 1 гігабайта текстової інформації (такий мінімальний обсяг було проголошено у процесі створення Музею) неможливе, якщо говорити про один мільярд років. Від нас зажадали доказів, але зрештою зменшили строк до ста мільйонів років.

Але й такий запит виявилося надзвичайно складно виконати. Учені взялися аналізувати, чи зберігалася бодай якась інформація протягом такого тривалого проміжку часу. Візерунки на стародавній кераміці мають вік близько десяти тисяч років. Доісторичний печерний живопис зберігся впродовж сорока тисяч років. Якщо вважати інформацією насічки на знаряддях праці, зроблені нашими далекими предками-гомінідами, то тоді найдавніші відомості датуватимуться серединою пліоцену, тобто їх було створено 2,5 мільйона років тому. Однак нам усе-таки вдалося відшукати інформацію з датуванням, що перевищує сто мільйонів років, проте залишили її не людиноподібні істоти — це сліди динозаврів.

Дослідження тривали й надалі, але прогресу не було. Вочевидь, учені дійшли певних висновків, але не наважувалися оголосити мені негативні результати. Тоді я вирішив поговорити з ними відверто й озвучив власну позицію: «Хай що ви не дізналися б, якими химерними й дивакуватими не видавалися б отримані результати, ми маємо їх прийняти, якщо не лишається нічого іншого». Я запевнив їх, що вони не зможуть розповісти нічого більш неймовірного та приголомшливого за мій життєвий досвід, тож даремно остерігаються насмішок. І вони мені розповіли, що, всебічно проаналізувавши наявну інформацію, провівши досліди з використанням найсучаснішого обладнання з різних галузей науки і техніки, ретельно перевіривши всі дані, вони таки знайшли спосіб зберегти інформацію впродовж сотень мільйонів років. Єдиним способом, що довів свою практичну придатність, було… — Ло Цзі підняв костур над головою, змушуючи свої білосніжні волосся та бороду затанцювати навколо голови й перетворившись таким чином на Мойсея, який наказує водам Червоного моря розступитися, — висікти слова на камені!

АА загигикала, але Чен Сінь вражено мовчала.

— Висікти слова на камені! — Ло Цзі знову ткнув костуром у склепіння печери.

Чен Сінь наблизилася до стіни й у слабкому світлі роздивилися, що вона помережана текстом і різьбленими зображеннями. Стіни, вочевидь, були не з оригінальної скельної породи, а чи то просочені якимось металевим розчином, чи взагалі замінені на пластини зі стійких до корозії сплавів металів — титану й золота. Проте суті це не змінювало — слова таки були висічені на камені. Знаки були досить великими — кожен окремий символ займав площу приблизно в один квадратний сантиметр. Це був додатковий спосіб гарантувати збереження інформації, бо чим дрібніші деталі, тим гірше вони зберігаються впродовж тривалого часу.

— Але обравши подібне рішення, ми були змушені суттєво скоротити обсяг інформації: зафіксувати вдалося менш ніж одну десятитисячну від запланованого. Проте іншого виходу не зоставалося, — закінчив думку Ло Цзі.

— Якесь освітлення тут дивне, — сказала АА.

Чен Сінь придивилася до лампи й звернула увагу на її дивну форму: зі стіни виступала рука, яка тримала факел. Це не здалося Чен Сінь дивовижним, але АА, вочевидь, мала на увазі щось інше. Лампа на вигляд була масивною й важкою, нагадувала стародавні прожектори, але випромінюване світло було заслабким, не яскравішим за 20-ватну лампочку розжарювання. Крім того, щільний