Читати книгу - "Потойбiчне"

Все докорінно змінилося. Олеся мусіла покинути велике й гарне приходське господарство, велику хату, а передусім незалежне життя господині – їмості. Переїхала з дітьми до Львова. Там старалася влаштуватися та дати дітям належну освіту. В тому помогли їй свояки о. Миколи – Туркевичі. Олесині свояки, Онишкевичі, вже стали перекинчиками, хотіли начебто помогти «вдові з дрібними дітьми», то записали Міся кінчати гімназійну науку в польських монахів, щоб перехопити дуже талановитого хлопця до себе. Але Михайло був не з тих! Він виразно заявив, що піде до української школи, куди вже ходять йому знайомі хлопці, гарні й добрі, веселі, цікаві.

– Ті хлопці будуть мені рідними свояками, – казав. Так і сталося. Хлопці одружилися з Михайловими сестрами, стали як і він, священиками, працювали для свого народу. Їхня приязнь і товаришування тривали аж до смерті.

ІІ

Розмови й зустрічі Михайла з духами померлих відбувалися впродовж його життя. Ставалось це несподівано. Михайло завжди думав, що вже ось, слава Богу, позбувся цього дару чи радше обтяження.

Але такі зустрічі з покійниками продовжувалися як і часом обзивалася здібність ясновидіти події на якийсь короткий час наперед, або і в ту саму хвилину, коли ставались десь далеко.

Він передбачив, коли трагічно помре від скруту кишок його старший брат, а від запалення легенів – молодший, коли від недомоги серця згасне його молоденька сестричка, коли пошесть забере в одному тижні двоє дрібненьких діточок сестри Стефаниди, коли далеко від дому згине від тифу наймолодша сестра, коли майже водночас із нею помруть найстарша і середуща сестри. Багато років пізніше передбачить теж смерть найменшого брата на залізничній станції в дорозі до Міся…

ІІІ

Розмовляв з духами Михайло часто. Духи приходили до нього як звичайні живі люди, в різних порах дня, раннім ранком, по полудні, вечором – зрідка в ночі.

Ось Місьо, тепер вже отець Михайло, вибрався з ранку до церкви. День був весняний, доріжка до церкви поміж квітниками. На доріжці гарно зодягнена, усміхнена жінка.

– Прошу отця, тут до вас за яку годину прийде мій чоловік, треба йому порадити, щоб не відбирав сина зі школи в половині науки. Син має вчитися, вийти в люди, – скоро промовила. – Отець мене не знають, ми не звідси, але ми всі добре вас знаємо.

І вже не стало видіння… За якусь то годину дійсно прийшов господар із сусіднього села порадитися щодо дальших студій сина та рівнозначно просити про поминальне Богослужіння за жінку, яка упокоїлася перед кількома тижнями.

Иньшим разом закликали о. Михайла до хворої жінки, вдови. Син цієї вдови клопотався коло мами, що стогнала в постелі.

– Мій Іван тут приходить, аякже, як взяв мене за руку, то вся долоня попечена. Казав просити вас, аби-сте його приймили, прийде до вас завтра вполудне, – скиглила жінка.

Отець Михайло не дуже то хотів давати віру такій балачці. Успокоїв жінку, наказав її синові прикладати до попеченої долоні зілля та ще й повезти до лікаря.

Але, як було обіцяно, на другий день вполудне, з'явився у приходській канцелярії господар, котрого о. Михайло похоронив чи не рік тому.

– Прошу, отче, погодіть моїх дітей з моєю жінкою, бо нема мені спокою на тому світі. Вона не хоче нічим поділитись із власними дітьми, а має того добра досить для всіх, – просив дух покійного Івана.

По довгих переговорах вкінці вдалось цілу тую родину якось погодити. То вже й покійний Іван перестав товктися по своєму господарству та й приходити до о. Михайла.

Село, де був парохом о. Михайло, було велике, мало теж досить велику кольонію мазурів зі своїм костелом і польським ксьондзом. Одного дня знайшли того ксьондза мертвого на греблі поміж двома ставами. Лікар ствердив смерть від розриву серця. Але в селі було з того приводу досить клопоту від польської поліції, що тільки шукала якої-небудь нагоди причепитися до русинів. По якомусь часі все втихло, вспокоїлося. Та тоді померлий ксьондз став з'являтися о. Михайлові і то дуже часто. Ставалось це звичайно пізнім вечором, коли по цілоденних заняттях сідав собі о. Михайло, щоб спокійно послухати радіопередач. Політика виглядала кепсько… Аж тут стоїть посеред кімнати ксьондз та жаліється, що залишив свою канцелярію у великому безладі. Уклінно просить отця Михайла зайнятися тими паперами, привести до порядку, відіслати куди належить… Що ж мав робити о. Михайло? Запевнив ксьондза, що зробить все, як належиться. Та «відвідини» тягнулись декілька тижнів, ксьондз з'являвся наново з новими дорученнями, маловажними дрібницями. Вкінці о. Михайло мав того досить і прямо сказав покійникові:

– Не приходіть більше, все зроблено як треба і що треба. Тим більше, що будемо мати багато гірші клопоти, як ваші папери.

– Знаю, знаю, так як і ви знаєте, що зближається страшна війна. Я лише хотів запевнити вас у моїй приязні, та подякувати вам за вашу шляхетність. Вже не буду більше товктися, бо вже й не буде де.

Тоді зник і справді вже більше не являвся.

За кілька місяців почалась Друга світова війна. Знищила мільйони людей, розсипала сотки тисяч по всій земній кулі. Змінила все, що здавалось вічним, непорушним. Чи о. Михайло далі розмовляв з духами? Про те не було вже жодної мови. Ставались події страшніші від появ духів… Але, може ці духи остерігали о. Михайла, бо вся його сім'я якось оціліла.

Отець Михайло Туркевич, брат моєї мами, помер у 1957 році на своїй парохії в Поникві Великій біля Бродів.

FootNotes

1

Гіперестезія – підвищена чутливість.