Читати книгу - "Капітан космічного плавання"

Але капітан, щосили просто відштовхнувши її убік, розвернувся й знову швидким і вкрай знервованим кроком попростував до відчиненого шлюзу, щось злісно бурмочучи собі під ніс і розлючено вимахуючи руками.

— Богдане!!!

— Та киньте ви його! — мовив Зоребор, з мечем наближуючись до Такаманохари. З іншого боку до неї підтягувався Нкса, тримаючи в руках забуту Кременчуком срібну бандуру. — Киньте, їй-бо! В нього остаточно дах поїхав. В нашій ситуації нам тільки божевільного капітана не вистачає.

— Та не божевільний він, не божевільний! — рвучко обернулася Сонька до Норильцєва. Очі її були повні сліз, а на щоках пашіли червоні плями від отриманих ляпасів. — Він, може, найнормальніший з усіх нас. Бо любить. Любить доньку свою усім, усім собою, а не якимись там окремими частками душі чи тіла.

— Соню, — вражено здійняв брови Норильцєв, — ви що?..

Ви закохалися в нього?!

— Та пішов ти! Закохалася!.. Що ти, пацан, взагалі про кохання знаєш?

Риси обличчя Зоребора загострилися. Якось враз і до не можна. Торкнешся — обріжешся.

— Про кохання?.. Про кохання я, може, й небагато знаю.

Але дещо знаю про Арканар. І про дівчину Румату, яку ми кинули напризволяще через власну любов до цього клятого життя. Може, і нас так само варто кинути? А ще я знаю про…

Він захлинувся власними словами, ухопившись ртутною рукою за горло. Настала ніякова мовчанка. Капітан зник в темряві розчахнутого люку „Софії”.

— Вибач, — жіноча долоня обережно лягла на срібний протез, — вибач, Ігорю. Я не права. Ми ж усі в одному човні, в одній… — …нескінченності, — вибачаючи, переінакшив Зоребор Соньчине слово «любов». І спробував перевести розмову на інше: — До речі, Соню, а що там Сніжана про суміжні інститути казала? В яких це таких наукових установах ми працювали?

Обличчя Такаманохари миттєво набуло такого червоного кольору, що плями від ляпасів цілком розчинилися в ньому.

— Та це… Та то… Та це Сніжані… Її перервало тихесеньке дзижчання, що полинуло від їхнього літального апарату. Вхідний шлюз повільно зачиняв стулки, відрізаючи його від зовнішнього світу.

Норильцєв з Такаманохарою обмінялися швидкими поглядами. Нкса, що до того тупцював біля них, трохи злякано скам’янів на місці.

— Що?! — видихнув він. — Що він робить?!?

— Хоче, мабуть, на самоті побути, — невпевнено мовила Сонька. Ігор стривожено хилитнув мечем:

— На самоті? Воно б і нічого, що на самоті, як би не в його стані та на діючому кораблі.

— Як це — на «діючому»?!

— «Софія» тепер може пересуватися, як літак, — з дитячою пихатістю мовив Нкса. — Це ми з Ігрем зробили.

Сонька першою зірвалася з місця, кинувши перед тим розлючений, як ото нещодавно в капітана, погляд на Норильцєва. Той задзеленчав за нею слідом усім своїм залізяччям. Але вже було пізно.

Непевно хитнувшись, «Софія» вже вирівнювала свій скособочений край, здіймаючись над полем торосів. На хвилинку завмерла в алюмінієвому небі. А потім рвучко підстрибнула вгору, навскіс краючи його й зникаючи з поля зору ошелешених мандрівників.

Отже, маємо… Маємо те, що нічого не маємо. Окрім срібного музичного інструменту та довжелезного меча.

Останнього Зоребор роздивлявся особливо уважно.

— Треба ж, — мовив, — зовсім не пам’ятаю, звідки він взявся. В мене ж отой дурнуватий лазерний клинок був.

Слабка, до речі, зброя виявилася, — скривився. — При різкому ударі справжню сталюку ледве бере, на іскри розсипається. От мій акінак!.. Ви, до речі, не помітили: капітан з ним був чи ні?

— Не помітила, — буркнула Сонька.

Норильцєв явно напрошувався на розмову, пробуючи хоч якимсь чином знівелювати свою помилку щодо Кременчука. Адже не можна було того одного на „Софію” відпускати, не можна! Але Такаманохара на розмову налаштована не була. Ковзнула поглядом по Нксі, який захоплено роздивлявся Мамаєву бандуру. Діти! Сущі діти.

Не розуміють, що вони без харчів, без води, без будь-яких засобів існування, кинуті напризволяще в цьому, абсолютно чужому для людині, світі. От лихо!.. Навіть в Україні становище не було таким загрозливим.

Нкса на переживання дівчини уваги не звертав:

— Та воно взагалі незрозуміло що й звідки береться, — підтримав він нить думки свого друга й видобув з бандури різкий акорд. — От ця штука. Звідки вона? А ось синтезатора Ігрева ми на борту, навпаки, не бачили. Адже не бачили, Ігре?

— Ні, не бачили, — відгукнувся той, винуватими очима спостерігаючи за Такаманохарою.

Та уважно роздивлялася навколишні тороси. В їхній сліпій та урочистій лискучості не було помітно жодних рухів. Навіть її власних. Або Ігоря з крчовником. Тобто, якщо вірити Сніжані, капітан остаточно заблокував всі згадки про них. Але ж про себе мав пам‘ятати?!

Повільно здійнявши очі, Сонька розпочала обстежувати пласке дюралеве небо, наповнене незрозумілим світлом.

Там теж було порожньо. Боже, що воно робити!? Куди йти?

Де Богдана шукати?

Черговий акорд, видобутий Нксою з надр срібного інструменту, закінчився якоюсь тривожною вібруючою нотою. Вона ніяк не могла стихнути, тремом струменіла по шкірі, тонкою спицею торкалася оголеного серця, і Сонька, не витримавши, рвучко повернулась до піррянина з наміром посварити його, але… Але, як і Зоребор з Нксою, завмерла, спостерігаючи за тим, як, повільно висуваючись з-за верхівки найближчого кристалу, більмасте небо пронизує величезна срібна голка. Саме з її боку доносився отой звук, що нагадував вібрацію туго натягнутої струни. Або тятиви.

Відстані в цьому світі визначати було дуже важко.

Взагалі неможливо було тут відстані визначати. Але, намагаючись користуватися мірками рідної планети, Сонька вирішила, що дивна голка рухається на вишині кілометра з гаком. Тоді виходило, що довжина утворення була не меншою, ніж метрів із триста. Що це за дивина така нова?!

Вони втрьох, вкрай розгубившись, ще вдивлялися в цю