Читати книгу - "Чорний дім"

— Недовго, — каже вона. — Але який це був вихід! Ба-бах! Ти щось дізнався? — Вона дивиться на нього благальним поглядом.

— Досить, щоб зрозуміти, що мені варто повернутися до Френч Лендінґа негайно, — каже він їй.

«Досить, щоб зрозуміти, що я кохаю тебе, що я завжди кохатиму тебе — у цьому світі чи в будь-якому іншому».

— Тайлер… він живий? — запитує вона. Джек пам’ятає, як Софі так само робила в Потойбіччі. — Мій син живий?

— Так. І я збираюся повернути тобі його.

Йому на очі потрапляє письмовий стіл Шпіґельмана, який, стрибаючи підлогою, зсунувся з місця і тепер стоїть з усіма висуненими шухлядами. Він помічає щось цікаве у одній із цих шухляд, іде килимом по битому склу й відштовхує одну з копій картини.

У горішній шухляді ліворуч — програвач, значно більший, ніж надійний «Панасонік» Венделла Ґріна, і шматочки розірваного коричневого обгорткового паперу. Джек хапає спочатку папір. Нерозбірливим почерком, який він уже бачив на брудних написах, як у «Смачно в Еда», так і на власному ґанку, написано:

Передати особисто ДЖУДІ МАРШАЛЛ,

відомій також як СОФІ.

Згори, у куточку розірваного аркуша паперу, здається, були марки. Джеку не потрібно розглядати їх зблизька, щоб зрозуміти: вони вирізані з пакетиків з-під цукру і приклеїв їх старий небезпечний дідуган на ім’я Чарльз Бернсайд. Але постать Рибака — це вже не так і важливо, Спіді знав це. Так само, як його місцезнаходження, оскільки, як Джек уже зрозумів, Чаммі Бернсайд за бажанням може перенестись будь-куди.

«Але він не може взяти з собою вхід. Вхід до Палаючих земель, містера Маншана, до Тая. Якщо Шнобель із друзями знайшли…»

Джек кидає обгортковий папір назад у шухляду, натискає кнопку і витягує касету з програвача. Він засовує її в кишеню й прямує до дверей.

— Джеку.

Він повертається до неї. За ними сигнал пожежної сирени, базікання, крики і сміх психічнохворих, біганина персоналу туди-сюди. Їхні очі зустрічаються. Погляд Джуді світиться ясною блакиттю. Джеку здається, що він торкається іншого світу з його солодкими запахами і дивними емоціями.

— Там дивовижно? Так само дивовижно, як у моїх снах?

— Там дивовижно, — каже він їй. — І ти дивовижна теж. Тримайся, гаразд?

Пройшовши половину шляху коридором, Джек стає свідком неприємного видовища: Ітан Еванс, молодик, якого Ванда Кіндерлінґ колись навчала в недільній школі, схопив спантеличену жінку за гладке передпліччя і трясе нею туди-сюди. Кучеряве волосся літньої жінки розлітається навколо голови.

— Заткнись! — кричить на неї молодий містер Еванс. — Закрийся! Ти, стара корово! Ти нікуди не підеш, окрім як назад до своєї проклятої палати!

Щось у його знущанні є очевидним, світ перевертається з ніг на голову, а молодий містер Еванс насолоджується своєю можливістю керувати і жорстоко поводитися, незважаючи на християнський обов’язок. Джек злиться не лише через це, а й через сповнене жаху нерозуміння на обличчі старої жінки. Він пригадує хлопців, з якими жив колись давно в місці під назвою «Дім Сонця».

Він згадує Вовка.

Не вагаючись, Джек іде великими кроками (неначе виходить на фінішну пряму — саме така думка зараз прокручується в його голові) і заїжджає кулаком у скроню молодого містера Евана. Той, у свою чергу, відпускає гладку жертву, що репетує, б’ється об стіну і сповзає нею. Його очі широко розплющені і приголомшені.

— Ти або не слухав, що говорила дружина Кіндерлінґа в недільній школі, або вона давала тобі неправильні уроки, — каже Джек.

— Ти… вдарив… мене… — шепоче молодий Еванс.

Він закінчує своє повільне падання, підігнувши ноги на підлозі в коридорі, що знаходиться між архівом і відділенням офтальмології.

— Образиш іще бодай одну пацієнтку — цю, чи ту, з якою я щойно говорив, будь-яку, — буде болючіше, набагато болючіше, — обіцяє Джек молодому містерові Евансу.

Тоді спускається сходами, перестрибуючи через дві сходинки, не помічаючи кілька пацієнтів у лікарняних сорочках, які витріщаються на нього, показуючи спантеличений, напівпереляканий погляд. Вони дивляться на нього, неначе він випромінює світло чи якесь диво, таке ж яскраве, як і містичне.

Через десять хвилин (уже після того, як Джуді Маршалл спокійно повернулась до своєї палати без будь-якої допомоги персоналу) сигналізацію вимкнули. Підсилений гучномовцями голос — мабуть, навіть рідна мати лікаря Шпіґельмана не впізнала б, що це голос її рідного хлопчика — починає ревіти з динаміків на стелі. Від цього несподіваного ревіння пацієнти, які до цього часу вже більш-менш заспокоїлися, знову починають верещати й плакати. Літня жінка, погане ставлення до якої так обурило Джека Сойєра, присідає під лічильником, береться руками за голову, бурмоче щось про росіян і цивільну оборону.

— НЕБЕЗПЕКА МИНУЛА! — запевняє Шпіґельман персонал і пацієнтів. — ПОЖЕЖІ НЕМАЄ! БУДЬ ЛАСКА, ПОВЕРТАЙТЕСЯ ДО СВОЇХ ПАЛАТ! ЦЕ ЛІКАР ШПІҐЕЛЬМАН, І Я ПОВТОРЮЮ: НЕБЕЗПЕКА МИНУЛА!

З’являється Венделл Ґрін, котрий повільно плететься до сходів, однією рукою злегка потираючи підборіддя. Він бачить молодого містера Еванса і пропонує йому руку допомоги. На мить здається, що Венделл і сам перекинеться, але молодий містер Еванс притискається сідницями до стіни і підводиться на ноги.

— НЕБЕЗПЕКА МИНУЛА! ПОВТОРЮЮ, НЕБЕЗПЕКА МИНУЛА! МЕДСЕСТРИ, САНІТАРИ й ЛІКАРІ, БУДЬ ЛАСКА, ПРОВЕДІТЬ СВОЇХ ПАЦІЄНТІВ ДО ЇХНІХ ПАЛАТ.

Молодий містер Еванс бачить, що на підборідді Венделла з’являється пурпурний синець. Венделл бачить пурпурний синець на скроні молодого містера Еванса.

— Сойєр? — запитує молодий містер Еванс.

— Сойєр, — підтверджує Венделл.

— Клятий виродок ударив мене, — жаліється молодий містер Еванс.

— Сучий син підійшов до мене ззаду, — каже Венделл. — Дружина Маршалла. Він кинув її на землю, — понизивши голос, провадить далі: — Він ледь її не зґвалтував.

Одного лише погляду достатньо, щоб зрозуміти, що містер Еванс засмучений, але не здивований.

— Треба щось робити, — каже Венделл.

— Так, ваша правда.

— Ми маємо розповісти про це людям, — поступово колишній вогонь повертається до очей Венделла.

Треба розповісти людям. Він і розповість! Господи, та це ж і є його робота! Він розповідає людям.

— Так, — каже молодий містер Еванс, він не захопився цією ідеєю настільки, як Венделл — йому бракує Венделлової запальної цілеспрямованості, —