Читати книгу - "Лукомор'я. Дубль два, Лара Роса"

Обережний стукіт у двері перервав роздуми вголос.

– Ваша Світлосте!

– Так, Зоране!

Цілитель влетів до покоїв своїм звичним квапливим кроком. Швидкими впевненими рухами він налив води до склянки на столику біля ліжка й додав декілька крапель якогось зілля. Судячи з запаху, там було й заспокійливе. Колвін тільки головою похитав: «Лєрка, Лєрка! Що ж ти таке втнула, що тебе так накачали? Невже в бійку полізла? З ким? З Креславом?! Хотів би я це побачити…»

– Дякую, Зоране, – Ігор змусив себе навіть посміхнутись. – Далі я сам. Залиште нас.

Лікар кивнув і миттю зник. Притримуючи дівчину за плечі, Колвін обережно влив в неї вміст склянки й знов вмостив на подушку. Кілька хвилин і вона прокинеться. А поки він просто дивився на неї. Червоно-руде волосся розсипалось навколо голови, мов бризки вогняної лави з вируючого вулкану. На його тлі обличчя Лєри здавалось ще більш блідим. Під очима поглибились темні кола: отрута робила свою справу.

Бісова отрута! Він стиснув кулаки до болю у кісточках. Бісова Гражина! Як же він ненавидить людей, що граються з іншими, мов з шахами: захотів – посунув уперед, захотів – усунув, наче й не було людини!

Чому?! Чому він повинен виборювати її право на власний вибір?! Чому постійно треба комусь доводити, що розпоряджатись можна лише власною волею, а не чужою?! Чому постійно треба комусь протистояти? Таке враження, що більшість людей… та й нелюдей також, просто глухі до інших. На прикладі власної сім’ї він це добре побачив.

Вії Лєри затремтіли й він скоріше здогадався, ніж почув, як вона ледь прошепотіла:

– Ігор…

Як же йому цього не вистачало: чути своє ім’я, що злітає з її вуст. Та він волів би, щоб це відбувалось за дещо інших обставин. І щоб шепіт її був не хворобливий… І щоб блискіт в очах був хай і лихоманковий та не від тієї гидоти, що зараз в її крові…

Лєркині пальці стиснули його долоню:

– Ігор? – прохрипіла вона спросонку. – Мені… точно не мариться?

Погляд дівчини був ще не зовсім чітким. Він ковзнув пальцями по її вилиці:

– А є сумніви?

– Просто…, – вона затнулась, наче боячись щось озвучити.

– Лєрка, – він клацнув її по кінчику носа, – договорюй, що почала.

– Я бачила тебе, – і знов затихла.

– У печері? – Ігор єхидно так скинув бровою.

– Та-а-а-к, – протягла вона, підозріло поглядаючи на вираз його обличчя. – Ти дійсно мене бачив там?

Важко зітхнувши, Колвін кивнув.

– Ти мене злякав! – аж кулаком пристукнула вона по його коліну. – Я думала, що й справді померла!

Він покивав головою, роздивляючись обурене личко:

– Це ти так намагаєшся втекти від розмови з приводу твоєї витівки?

Закусивши губу, Лєрка відвернулась:

– Я не могла сидіти, склавши руки.

– Угу, – ледве стримував він чи то сміх, чи то сердитий рик, – і ти вирішила, що треба скласти життя на вівтар мого звільнення. Ото б я порадів!

– А що б ти робив на моєму місці?! – палахнула на нього своїми сердитими очищами.

– Спочатку, – Ігор нависнув над нею, – подумав би головою, а не як ти: дієш, а потім думаєш, що наробила.

Блискотлива синьо-зелена глибочінь затягувала його все більше і більше, та її володарка була надто невгамовною:

– Подумати мені якраз і не дали після того, що відбулось, – гірко зітхнула вона.

– Налякай мене: ти напала на Креслава? – майже впритул наблизився він до її губ.

– Ні. Тільки на його шафу, – видихнула вона.

Ледь стримавши сміх, Ігор накрив ніжним цілунком такі жадані вуста. Декілька діб для нього виявились му́кою – не відчувати їхнього смаку, їхнього пружного доторку та кожного вигину, які він вкарбував до своєї пам’яті! Ці руки, що плутались десь в його волоссі! Це переривчасте дихання! Це тріпотливе серце! Він не втратить цього!

Насилу відірвавшись від дівчини, Колвін випрямився:

– Покличу Алєлю, щоб була з тобою, а я – до дідової лабораторії.

Лєра вчепилась в його руку:

– Я з тобою!

– Лєра, – похитав він головою, наче над вередами малої дитини, – тобі потрібно лежати.

Вона аж зашипіла:

– Я не хочу лежати! Я не буду лежати! Я скоро озвірію від цього лежання! Як почуєш виття по замку, знай – то я звихнулась від лежання!

Ігор таки не втримався і розсміявся:

– Ну, ти й впертюх, Соколовська! Я з тобою раніше збожеволію!

– За божевіллям, – Лєрка надула губи, – в чергу за мною, бо я – перша! І взагалі, – рикнула вона, – в мене за графіком повинна бути курсова, оскільки ви вже згадали моє прізвище Ігоре Дмитровичу!

Колвін здійняв руки догори:

– Добре! Врятую замок від твоїх рулад. Піду домовлюсь, щоб в лабораторії поставили щось зручніше, ніж стілець.

27.08.22

Поки до лабораторії заносили величезне крісло, подібне тому, в якому сподобалось відпочивати Лєрі, Ігор зайшов до діда. Креслав рвучко наблизився до онука, й було видно, що першим його поривом було обійняти того, та він лиш обмежився лясканням по плечу:

– Радий тебе бачити, Інгваре.

– Дякую за допомогу і за… Лєру. Пробач, – Ігор винно посміхнувся. – Вона надто імпульсивна.

Дід щиро розсміявся, змахуючи з себе весь наліт князівської величі:

– Ні-ні! Не вибачайся! Дівчинка вразила по-доброму. Вона нагадала мені, – на його обличчя враз набігла тінь смутку, – Сигріду. Теж була така запальна, – він здійняв на онука стемнілі очі. – Бережи її: такі швидко гинуть, а твоє життя надто далеке від спокою.

– Саме цим я й займаюсь, – кивнув Ігор, торкнувшись дідової долоні на плечі.

– Так, – той якось швидко знов набув статечного вигляду, – у лабораторії на столі знайдеш усі записи з приводу пошуку протиотрути. Щось пройшло повз мою увагу. Сподіваюсь, ти знайдеш.

– Дякую! – він справді відчував зараз вдячність до діда, а всі їхні колишні непорозуміння якось разом відійшли на задній план.