Читати книгу - "Регент. Право сильного, Анні Кос"

І все одно, радість від зустрічі виявилася сильнішою, ніж печаль істини, що відкрилася. Подолавши відстань у два кроки, що їх розділяла, Ульф підійшов до товариша й обійняв його, відчувши, що все начебто, так само як і раніше: міцні обійми у відповідь, стримана усмішка, іскри вогню в зіницях. І погляд, такий глибокий, розуміючий, спокійний, ніби все це — звична річ.

— Далеко ж довелося забратися, щоб відшукати тебе. Якщо відверто, я вже майже зневірився, — Хальвард розстебнув підбитий хутром плащ, зняв його, недбало перекинув через лікоть. — Спекотно тут навесні.

— Звісно, не гори ж.

У порожнє синє небо здійнялася зграя чайок. Розмахи їхніх крил сяяли такою білизною, що аж різало очі. Шерех прибою змішався з пташиними криками. Ульф опустився на нагріту землю, заклав руки за голову, спостерігаючи за величним і плавним польотом птахів. Хальвард присів поруч, зачерпнув пісок, пропустив його крізь пальці.

— Багато хто говорить, що чайки плачуть, навіваючи тугу, але мені здається, вони просто кличуть у дорогу, — сказав Ульф.

— І що, ти готовий вирушити далі?

— А в мене є вибір?

— Вибір завжди є, — Хальвард не зводив очей з горизонту. — Навіть якщо здається, що ти вперся в стіну, можна спробувати подолати її, зруйнувати або просто повернутися назад.

— З огляду на те, що я бачу тебе, мій шлях назад уже неможливий.

— Помиляєшся. Причому двічі, — Хальвард усміхнувся і відправив у політ невеликий круглий камінчик. Крихітний фонтанчик бризок відзначив те місце, де камінь пішов у воду. — Як думаєш, де ми зараз перебуваємо? — раптом запитав герцог Недоре.

— Швидше за все, я марю, — охоче відгукнувся Ульф. — Можливо, це післясмертя, і ти люб'язно з'явився зустріти мене. Чи це все взагалі ігри демона з моєю свідомістю.

— Кумедно і, до речі, досить точно. Варто лише з'ясувати деталі.

— Що ж, із задоволенням послухаю.

— Ми зараз у твоїх спогадах, таких глибинних і давніх, що частина з них може виявитися вигадкою. Але, що найцікавіше, це місце справді знаходиться в чомусь схожому на простір між світами. Ти не помер, як, втім, і я, хоча в це ти, напевно, ще не готовий повірити. Але ось від магії темряви тобі дісталося добряче. На жаль, я не знаю подробиць. Спогади про твій останній вечір у Дармсуді виявилися занадто пошкодженими, розібрати їх навіть я не спроможний. Навіщо ти тільки дозволив демону копирсатися у власній свідомості?

— Трохи не розрахував сили, — криво посміхнувся Ульф.

Хальвард осудливо похитав головою.

— Терпіти не можу виправдань, тим більше таких жалюгідних. Утім, не можу не привітати: як би ти не опирався до кінця, не відстоював кожну мить свого життя, не бився так відчайдушно за право бути собою — демон випалив би твою свідомість вщент.

— Ти був хорошим учителем.

— Дякую, — усміхнувся Хальвард. — Але становище і справді серйозне. Магія темряви залишила в тобі слід, настільки потужний, що ти провалився у площину реальності, де живим не місце. Затримаєшся тут — загинеш для світу, але натомість тобі буде дано оживити власні мрії. Приміром, цей острів, де стояв твій будинок, де ти провів найперші та такі спокійні роки життя. Люди, які назавжди відійшли в минуле, знову отримають плоть і кров. Заговорять голоси, які давно змовкли, повернуться посмішки, які згасли. І ти будеш щасливий.

— Звучить непогано, але ти говорив про вибір... Який він?

— Вирушаймо зі мною у реальний світ, — озвався Хальвард. — Туди, де тебе чекає невідомість, нові небезпеки, нескінченна боротьба. Я не можу обіцяти тобі спокою, о ні, це було б занадто просто. Але життя взагалі річ непередбачувана, хтозна, можливо, там на тебе чекає щось більше, ніж спогади про щастя?

Ульф сів. Озирнувся на залитий сонцем затишний і радісний світ власного дитинства. Простір невідомим чином змінився, розвертаючи й наближаючи те, що ніяк не можна було побачити з берега. Двоповерховий будинок, білий камінь і темне дерево, балки похилого даху, балкончик другого поверху, квітник під вікнами. Фруктові дерева, гілки яких ледь не торкалися вікон, щойно випрану білизну, що розгойдувалася на мотузці у дворі.

Він на власні вуха почув скрип дверей. На ґанку на мить завмерла жінка з кошиком у руках. Сонце грало на її обличчі, вона усміхалася і мружила очі, спостерігаючи за темноволосим чоловіком, який перебирав рибальські сітки. Він був ще не старий, у волоссі не проглядалося сивини, а сильні й натруджені пальці спритно перебирали вузли й петлі.

Поруч на землі лежали забуті інструменти, трохи віддалік — заготовлені дошки й обтесаний кіль із сосни. Сосна — хороше дерево, міцне, в міру пружне, в міру жорстке. Зовсім скоро під вмілою рукою майстра дошки ляжуть одна до однієї, окреслюючи вигини бортів, міцне днище, гострий ніс. Не мине й місяця, як новий човен торкнеться прозорої гладі моря для того, щоб довгі роки служити вірою і правдою черговому рибалці.

Ось із-за рогу вибігла дівчинка, й Ульф з дитячим захопленням усвідомив, що це Віала. Їй було лише три-чотири роки, зовсім ще крихітка, яка не знала ані смерті рідних, ані насильства. Її тонкі ручки потягнулися до батька, і він підхопив тендітне дитяче тільце, підняв у повітря і закружив, закружив, закружив. Віала ж сміялася, забувши про все. І мама з батьком — такі молоді, живі, сповнені сил та надій, — сміялися разом із нею.

Ульф виріс поруч з цими людьми, у цьому дворі, у тіні цих дерев. У роки юності, коли був зовсім ще хлопчиком, допомагав батькові майструвати човни або носився околицею, розмахуючи палицею та уявляючи, що в його руках — меч із гостро відточеної сталі. З ранку до ночі бешкетував із друзями, боровся з невідомим злом, граючи у війну й битви. І, звичайно ж, перемагав, залишаючись мудрим, сильним та милосердним правителем.

У його дитячому світі не було ні втрат, ні болю, ні самотності, ні принижень, ні крові, ні бруду, ні безчестя, ні вічних сумнівів, пошуків та компромісів. У ньому панували тепло й сонце, навіть похмурими зимовими днями.