Читати книгу - "Останній діамант міледі"

— Ми знайомі? — суворо запитала Влада.

— Владко, не прикидайся! Я ж — Олег! Олег Величанський. Невже я так сильно змінився? Як ти? Чим займаєшся?

Влада аж присвиснула. Років із п’ять тому Олег не раз приходив до них у гості, саме він робив із Максом інтерв’ю та намагався поволочитися за нею. Але тоді це був худорлявий, невпевнений у собі юнак із завжди вологими долонями.

— Як Макс? Я чув, у вас щось трапилося? — продовжував розпитувати Олег. — Ти, до речі, дивовижно виглядаєш! У тебе є час?

Влада нарешті знайшла привід випустити свій сміх, і Олег сприйняв це за добрий знак.

— Слухай, тут неподалік є одне класне місце — пішли повечеряємо й поговоримо? Я такий радий бачити тебе!

— Що за місце?

— Один закритий ресторанчик клубного типу, там добре годують.

— Як же нас пустять, якщо він закритий?

— О, жінко! Доводжу до вашого відома, що для мене немає нічого закритого. Я сам допомагав його облаштовувати одному відомому депутатові. Ну що, поїхали?

І він розкрив перед нею дверцята свого авто. Влада сіла, напружено згадуючи, в чому вона одягнута під легким білим плащем. Слава Богу, сьогодні на ній була одна із суконь Жанни, що могла зійти за стиль ретро.

Олег припаркував машину у невеличкому затишному скверику, галантно запропонував їй руку, і вони увійшли в охайний будиночок, на якому не було жодної вивіски. То був невеличкий ресторан із двома залами, оформленими у стилі бароко. З різних кінців зали Олегу одразу ж замахали руками приятелі, офіціантка миттєво принесла меню, запалила на столі гелеву свічку і чемно застигла перед ними із маленьким нотатником у руці. Влада вибрала собі лише фруктовий салат та бокал вина — вона збиралася заплатити за себе сама.

— Я вечеряла, — пояснила вона Олегові, коли він намагався замовити для неї щось суттєвіше.

— Тоді принесіть мені те саме, — зітхнув Олег, — тільки замість вина — коньяк. А там подивимося…

Він виклав на стіл пачку цигарок, мобільний телефон та великий шкіряний записник.

— Нічого не поробиш, я весь час в такому закруті… — сором’язливо пояснив він появу цих атрибутів. Одразу ж, ніби на підтвердження цих слів, голосно задзвонив телефон.

Краєм вуха Влада чула, що він щось говорить про тонни паперу, які варто брати тільки у тому разі, якщо їх не менше двох вагонів, і щось ще зовсім для неї незрозуміле і нецікаве…

Вона роздивлялася публіку. На кожному столику також лежали нотатники, мобільні телефони, теки, велися жваві переговори. На одній зі стін Влада помітила великий стенд зі світлинами, який псував увесь дизайн клубу. На світлинах було зображено почесних гостей. Серед них Влада упізнала задоволене обличчя Дартова…

— Вибачай! — сказав Олег, відкладаючи слухавку. — Але я ніколи не можу його вимкнути!

Принесли замовлене.

— Як це тобі вдалося? — запитала Влада. — Здається, ти працював у якійсь газетці?

— Це все так нецікаво… — промимрив Олег. — Спочатку працював на «передвиборчі»…

— А як же твої ідеї щодо особистої незалежності?

— Не сміши. Де ти бачила незалежність, особливо в мас-медіа? Це казочки для початківців. Усі ми залежні — якщо не від роботодавця чи політичної партії, то від власного начальства або ідеології, яку пропагує видання. Незалежні представники преси нікому не цікаві та, мабуть, і непотрібні. А якщо це так, то краще продатися за велику ціну. Що, власне, я й зробив. Бачиш, — він із гордістю повів рукою, — це усе моїх рук справа, і мій шеф (обійдемося без прізвищ, добре?) цим дуже задоволений. Навіщо ж йому знати, як я ставлюся до його партії, — це моя особиста справа. До речі, саме тут він вирішує багато питань, адже клуб користується популярністю серед політиків та підприємців. Цю популярність створив я.

— А ти змінився…

— Можливо. Але щодо тебе… Давай вип’ємо за шалені пригоди юності. Пам’ятаєш, як ми вчотирьох пили шампанське на даху вашого будинку?! Тоді ти здавалася мені дивовижною жінкою — особливою та недосяжною… Ти і зараз така ж неприступна?

— Твій депутат має якусь певну вагу — чи так, чиясь шнурівка? — перебила його Влада.

— Гадаю, у нього певне майбутнє — пре як танк…

— Ти знаєш Дартова? — продовжувала розпитувати вона.

— Особисто ні. Але він частенько буває тут. Більшість промов хазяїна пише саме він. Хріново пише, маю зауважити…

— Ти не вважаєш його добрим письменником? — посміхнулася Влада.

— Останні романи у нього чудові, майже геніальні. Прорвало чувака. Кажуть, на свою премію він побудував розкішні хороми, тримає в саду павичів…

Раптом обличчя Олега витягнулося — до клубу входив чоловік у чорному костюмі, за ним маячило ще двоє, а офіціанти, бармени та адміністратор виструнчилися і миттєво вишикувалися в один ряд.

— «Сам»… — прошепотів Олег.

«Сам» привітався з усіма, а помітивши Олега, підійшов і швидким рухом викинув уперед м’яку долоню. Той поквапився підвестися й потис простягнуту руку, а «Сам» уже накинув оком на його супутницю.

— Як ви їсте таку гидоту? — із виглядом «свого хлопця» запитав він її.

— А чому ж у вас таку гидоту готують? — посміхнулася Влада, хоча зверхність, із якою було поставлене запитання, не передбачала відповіді. Погляд «Самого» зупинився на ній.

— Олеже, це твоя дружина? — запитав він.

— Це моя давня знайома, — поквапився відповісти той.

«Сам» повів бровою — варто чи ні? — і нахилився над Владиною рукою, яку вона простягнула. Це тривало лише мить, але ця мить здалася Владі безмежною. Вона побачила перед собою недбалу зачіску, відзначила, що краватка пов’язана незугарно, і це дозволило їй зробити певні висновки. В ту ж мить перед нею раптово постав один із кадрів улюбленого з часів дитинства старого фільму «Дівчата»: одна з героїнь — упевнена в собі красуня, яку грала Світлана Дружиніна, каже якомусь заїжджому начальнику: «А капелюх зараз так не носять!»

Туга пружина, що до певного часу спокійнісінько дрімала всередині, раптом вистрілила, рулетка закрутилася і зупинилася на щасливому числі.

— З такою зовнішністю вам ніколи не здобути потрібної кількості електорату, — промовила вона, вибиваючи з Олегової пачки цигарку. — Вам про це, мабуть, ніхто не наважується сказати?

Краєм ока вона помітила, як зблід її супутник. «Сам» на мить сторопів і механічним рухом поправив краватку:

— Що ви маєте на увазі?

— Якщо вам цікаво, можу розповісти, — сказала Влада, випускаючи з рота цівку диму. — Прошу! — І вона вказала йому на вільний стілець поруч із собою. О, як вона обожнювала цей стан — він накочувався, як дев’ятий вал, поглинав її, а потім лишав на березі життя зовсім іншу Владу: жінку з іншого