Читати книгу - "Історик"

— Ні, нічого подібного, — чесно відповів я.

Поліцейський уважно подивився на мене.

— Назвіть своє ім’я та адресу. — Він усе записав і обернувся до декана: — Ви можете поручитися за цього юнака?

— Так, він саме той, ким себе назвав.

— Добре, — сказав поліцейський, повернувшись до мене. — Я хочу, щоб ви зайшли зі мною туди й сказали, чи бачите щось незвичайне. Особливо те, чого не було два дні тому. Нічого не торкайтесь. Насправді відомо багато таких випадків: виникли термінові сімейні справи, невеликий зрив. Можливо, він повернеться за день чи два. Я вже сто разів це бачив. Але із кров’ю на столі в нас мало шансів на такий результат.

Кров на столі? Ноги підломилися, але я стримався й повільно пішов слідом за поліцейським. Кімната здавалася такою самою, як і раніше, я бачив її такою уже сотні разів при денному світлі: акуратні, затишні, зручні меблі, книги й папери розкладені по полицях й акуратно складені на столі. Я підійшов ближче. На столі лежав промокальний папір Россі, на якому була темна пляма крові, що вже давно висохла. Поліцейський поклав руку мені на плече.

— Втрата крові недостатня, щоб стати причиною смерті, — сказав він. — Можливо, це кровотеча з носа або невелике поранення. Коли ви були з ним, у професора Россі була кровотеча з носа? Він не здався вам хворим тієї ночі?

— Ні, — сказав я. — Я ніколи не бачив, щоб у нього йшла кров, він ніколи не розмовляв зі мною про своє здоров’я.

Раптом я усвідомив і чітко зрозумів, що я тільки-но говорив про наші з ним бесіди у минулому часі, ніби їх більше ніколи не буде. Емоції переповнили мене, і я замовк, пригадавши, як Россі привітно посміхався у дверях свого кабінету, коли проводжав мене. Він якось порізав себе, можливо, навіть спеціально? У момент душевного розладу, а потім вийшов із кабінету, замкнувши за собою двері? Я уявив, як він блукає парком. Можливо, він змерз і голодний. Може, він сів у якийсь автобус і поїхав навмання у якесь місто. Жодне з цих припущень не підходило. У Россі був сильний характер, він був найспокійнішою та найрозсудливішою людиною з тих, кого я будь-коли зустрічав.

— Подивіться навколо дуже уважно, — сказав поліцейський, відпустивши моє плече; він пильно спостерігав за мною, а я відчував, як декан й інші люди юрмляться у дверях. Раптом до мене дійшло, що поки я не доведу свою непричетність до злочину, буду серед підозрюваних в убивстві Россі. Але Бертранд й Еліас заступляться за мене, як і я за них. Я уважно оглядав кімнату, намагаючись щось побачити. Та марно. Усе здавалося нормальним, реальним і спокійним, лише Россі не було.

— Ні, я не помічаю нічого дивного.

— Гаразд, — сказав поліцейський і повернув мене до вікна. — Тоді подивіться сюди.

На білій стелі над столом розтяглася темна пляма завдовжки приблизно п’ятнадцять сантиметрів, вона ніби показувала на щось зовні.

— Це теж кров. Не переймайтеся: можливо, це не кров професора Россі. Стеля занадто висока, людині важко дотягтися до неї, навіть ставши на стілець. Ми все перевіримо. А тепер добре поміркуйте. Россі згадував, що того вечора у кабінет залітав птах? Можливо, ви чули якісь звуки, коли виходили, ніби щось влітає? Ви пригадуєте, чи було відчинене вікно?

— Ні, — мовив я. — Він нічого не згадував такого. Вікна були зачинені, я впевнений.

Я не міг відірвати очей від плями. У мене було таке відчуття, що коли я довго вдивлятимусь, то зможу зрозуміти щось за його жахливою, закрученою формою.

— У наш будинок уже кілька разів залітали птахи, — додав декан. — Голуби. Іноді вони потрапляють у вентиляційний люк.

— Можливо, — сказав поліцейський. — Проте ми не знайшли екскрементів, отже, це мала ймовірність.

— А як щодо кажанів, — сказав декан. — Як щодо них? Що тільки не живе в цих старих будинках!

— Це теж можливо, особливо якщо Россі намагався вдарити по чомусь палицею або парасолькою, поранивши при цьому істоту в польоті, — припустив професор, який стояв у дверях.

— Ви бачили тут щось схоже на кажана або птаха? — знову запитав мене поліцейський.

Кілька секунд я розтуляв свої пересохлі губи, щоб сказати просте слово.

— Ні, — відповів я, але сам ледь зрозумів зміст його питання.

Поглядом я нарешті зрозумів зміст плями, яка ніби відволікала від чогось. На верхній полиці книжкової шафи Россі, у ряду його «невдач», була відсутня одна книга. Куди він переставив свою загадкову книгу два дні тому? Замість неї тепер на полиці серед інших книг чорніла діра.

Мої колеги вивели мене з кімнати, поплескуючи по спині, вони говорили, щоб я не хвилювався, бо я зблід, як аркуш паперу. Я повернувся до поліцейського, що замикав двері за нами.

— Чи є шанс, що професор Россі зараз перебуває в лікарні, якщо він порізався або хтось поранив його?

Офіцер похитав головою.

— У нас усі лікарні на зв’язку, я відразу ж усе це перевірив. Його ніде немає. А що? Ви гадаєте, він міг себе поранити? Ви ж самі сказали, що він не був схильний до самогубства й не перебував у депресії.

— Ні, усе було гаразд.

Я глибоко зітхнув, і знову відчув ґрунт під ногами. Стеля була занадто висока для нього, щоб він міг намалювати на ній цей знак — у кожному разі це малоймовірно.

— Ну, тоді нам час іти, — поліцейський обернувся до декана, і вони пішли, продовжуючи розмову притишеними голосами. Натовп біля дверей кабінету почав танути, і я теж пішов. Мені треба було знайти тихе місце, щоб сісти й заспокоїтись.

Моя улюблена лавка у невеличкому дворі університетської бібліотеки все ще була теплою від останніх променів осіннього сонця. Біля мене троє чи четверо студентів тихо розмовляли, і я відчув, як по тілу пробігає хвиля студентського спокою. Просторий хол бібліотеки було видно через великі різнокольорові вікна; сюди також виходили вікна читальних залів, темних коридорів і внутрішніх двориків, тому я бачив людей, які заходили, виходили, працювали за великими дубовими столами. Звичайний день завершувався: сонце незабаром покине кам’яні плити під моїми ногами, світ порине у сутінки і буде рівно сорок вісім годин, як я востаннє бачив свого куратора. А поки тут панувало навчання й рух, відсуваючи далі межу темряви.

Я маю сказати тобі, що в ті дні, коли я вчився, я любив залишатись на самоті, щоб мене не турбували, сидіти, немов у полоні монастирської тиші Я вже описував тобі мій стіл у бібліотеці, за яким