Читати книгу - "Історія Лізі"

злегка згинає свій зап’ясток, і тепер димучий ствол Ледісміта-22 спрямовано на ліву половину Скотових грудей; у-часі-Лізі цей рух відбувається плавно й повільно. Він прострелив легені; тепер він цілиться в серце. Лізі знає, вона не повинна дозволити, щоб це сталося. Якщо її чоловік має зберегти бодай якийсь шанс на життя, то вона мусить не допустити, аби в його тіло проникла ще одна смертельна порція свинцю.

Ніби для того, щоб заперечити їй, Ґерд Аллен Коул каже: «Це ніколи не закінчиться, поки тобі не буде кінець. Ти відповідальний за те, що це повторюється, чоловіче. Ти поріддя пекла, ти мавпа — і тепер ти моя мавпа!»

Ця фраза найближча до якогось сенсу з усіх тих, які він досі промовив, і поки він її компонував, Лізі встигає вперше зручно вхопитися за срібну лопату — її тіло знає свою справу, а руки вже знайшли своє місце на самому кінці сорокадюймового держална — й замахнутися нею. Отже, вона добігла. Якби це були кінські перегони, то на дошці тоталізатора, безперечно, висвітлилося б оголошення: ТІ, ХТО МАЄ КВИТКИ, ДОЧЕКАЙТЕСЯ ФОТОПОВІДОМЛЕННЯ. Та коли перегони відбуваються між чоловіком із пістолетом і жінкою з лопатою, то вам не потрібне фото. В уповільненому часі-Лізі вона бачить, як срібна лопата підбиває руку з пістолетом, і він злітає вгору саме тієї миті, коли букет вогню розквітає знову (цього разу вона бачить лише його частину, бо дуло повністю зникає за совком). Вона бачить, як робочий кінець церемоніальної лопати шугає вперед і вгору, тоді як другий постріл посилає кулю в розжарене серпневе небо, й вона нікому не завдає шкоди. Вона бачить, як пістолет відлітає вбік і навіть устигає подумати: «Святе паскудство! Мені це справді вдалося!», перш ніж лопата черкає по обличчю Білявчика. Він устиг затулити його долонею (три з тих довгих витончених пальців будуть зламані, але срібне лезо лопати однаково робить свою справу, перебивши Коулу ніс, розтрощивши кістку його правої вилиці та кісткову орбіту навколо його витріщеного правого ока, вибивши йому також дев’ять зубів. Головоріз із мафії, озброєний латунним кастетом, не зробив би свою роботу ліпше.

І тепер — ще повільно, ще в часі-Лізі — починають збиратися докупи елементи фотографії Стівена Квінсленда, яка здобула приз.

Капітан С. Гефернан побачив, що відбувається, лише на секунду чи дві пізніше, ніж Лізі, але йому довелося також давати раду проблемі з роззявою, що стояв на його дорозі, — то був гладкий здоровило, з прищавим обличчям, у мішкуватих бермудських шортах та в тенісці, на якій усміхалося обличчя Скота. Капітан Гефернан відтручує цього молодого здоровила вбік одним могутнім поштовхом мускулистого плеча.

На ту мить Білявчик уже впав на землю (й випав із рамки майбутньої фотографії) із виразом приголомшеного подиву в одному оці, тоді як із другого струменіла кров. Кров лилася також із дірки, що в якомусь майбутньому, можливо, знову служитиме йому ротом. Гефернан навіть краєм ока не побачив, хто ж насправді завдав удару.

Роджер Драпаел, можливо, пригадавши, що він призначений церемоніймейстером сьогоднішнього дійства і йому треба виконувати саме цю роль, а не роль великого старого кроля, обертається до Еддінґтона, свого протеже, та до Лендона, почесного гостя, який завдав усім стільки клопоту, саме вчасно, щоб зайняти своє місце витріщеного, дещо змазаного обличчя на задньому тлі майбутнього фото.

Тим часом Скот Лендон у шоковому стані виходить із рамки майбутньої фотографії, яка здобуде приз. Він іде так, ніби й не помічає спеки, прямо до паркувального майданчика та Нелсон-Холу, що розташований за ним і є домом для англійського факультету, а тому обладнаний милосердною системою кондиціонованого повітря. Він іде напрочуд легко, принаймні на самому початку свого переходу, й велика частина натовпу суне за ним, причому більшість нічого не знає про те, що сталося. Лізі водночас розлючена, але й не здивована. Зрештою, хіба багато людей бачили Білявчика з тим ідіотським маленьким пістолетом у руці? Хіба багато людей зрозуміли, що звуки роздертого паперу були насправді пострілами? Дірка в піджаку Скота могла здатися брудною плямою, яку він посадив собі туди, коли копав землю, а кров, якою просякла його сорочка, була ще невидима для зовнішнього світу Він дихає тепер із дивним свистом, але чи багато людей із натовпу це чують? Ні, це на неї вони дивляться тепер — декотрі з них принаймні — божевільну дамочку, що непоясненно вискочила з юрби й зацідила в обличчя якомусь бідоласі церемоніальною срібною лопатою. Багато з них навіть усміхаються, ніби вірять, що це було тільки частиною шоу, організованого для того, щоб їх розважити, такою собі гастрольною виставою за участю Скота Лендона. Але до дідька їх, до дідька Драпаела, до дідька й забарного та низькооплачуваного копа зі служби охорони кампусу з його бляхою, схожою на велику-велику пихату дірку на людині. Усе, що її тепер турбує, це Скот. Вона відкидає — не зовсім сліпо — срібну лопату праворуч від себе, й Еддінґтон, майбутній літописець їхнього вояжу, ловить її в повітрі. Він просто не міг цього не зробити, бо інакше вона влучила б йому в ніс. Потім у цьому ж таки жахливому вповільненому часі-Лізі кидається навздогін за своїм чоловіком, чия жвавість швидко випаровується, коли він підходить до розпеченого, як у печі, повітря над паркувальним майданчиком. Позад неї Тоні Еддінґтон витріщився на срібну лопату так, ніби в його руках артилерійський снаряд, детектор радіації або заповіт якогось великого вимерлого народу, й саме до нього підходить капітан С. Гефернан зі своїм помилковим припущенням, хто був героєм сьогоднішнього дня. Лізі нічого не знає про цю частину подій і нічого про неї не знатиме доти, доки не побачить фотографію Квінсленда через вісімнадцять років, але їй було б до цього байдужісінько, навіть якби вона знала; уся її увага зосередилася на чоловікові, який уже впав на коліна та на руки на паркувальному майданчику. Вона намагається відкинути час-Лізі, побігти швидше. І саме цієї миті Квінсленд робить свою фотографію, спіймавши в кадр лише половину черевика, який буде видно в далекому правому куточку його рамки і на який він не зверне увагу ані тоді, ані будь-коли.

6

Володар Пуліцерівської премії, enfant terrible,[7] який опублікував свій перший роман у юному віці двадцяти двох років, лежить на землі. Скот Лендон опинився в нокдауні, як то кажуть.

Лізі робить над собою надзвичайне зусилля, щоб розірвати клейке павутиння божевільно уповільненого часу, яке її обплутало. Вона мусить визволитися від нього, бо