Читати книгу - "Безсоння"

порада з бібліотечних книг усього лише вченою версією народних методів його знайомих. Неприємна думка, але розум (чи радше якась сила поза розумом, яка тепер відповідала за його повільні катування) відгукнувся іншою, яка викликала ще більшу тривогу: «У тебе є вікно в сон, Ральфе. Воно вже не таке велике, як раніше, і, швидше за все, зменшуватиметься з кожним тижнем, але тобі краще бути вдячним за те, що маєш, тому що маленьке віконце все-таки краще, ніж зовсім нічого. Тепер тобі це зрозуміло?»

— Так, — пробурмотів Ральф, наближаючись до прилавка в центрі магазину, де стояли яскраві коробки з бульйонними кубиками. — Тепер мені це зрозуміло.

Продавщиця Сью щиро розсміялася.

— Чи не поклали ви гроші в банк, Ральфе? — запитала вона.

— Прошу? — Він не обернувся, перебираючи червоні коробки. Цибуляний… Гороховий… Яловичий… Але де ж курячий бульйон?

— Моя мама казала, що люди, які розмовляють самі з собою, мають… Боже!

Спершу Ральфові здалося, що Сью просто мовила щось складне, недоступне його змученому розумові — фразу на кшталт тієї, що вимовляють люди, які говорять самі з собою, вільні у Бога, — але далі Сью закричала. Ральф якраз нагнувся, щоб узяти потрібну коробку на нижній полиці, коли її крик так голосно вистрілив у нього, що в Ральфа підкосилися ноги. Він похитнувся, ударившись ліктем об верхню полицю стелажа, скидаючи коробки на підлогу.

— Сью? Що сталося?

Вона не звернула на Ральфа жодної уваги. Приклавши судорожно стиснуті руки до губ, вона з жахом дивилася крізь брудне скло вітрини.

— Господи! Це ж кров! — вигукнула дівчина. Ральф обернувся, скидаючи на підлогу ще кілька коробок. Від побаченого перехопило подих, йому знадобився час — секунд п’ятнадцять, аби зрозуміти, що побитою жінкою, яка, стікаючи кров’ю, шкутильгає до «Червоного яблука», була Елен Діпно.

Ральф завжди вважав Елен найкрасивішою жінкою в західній частині міста, але сьогодні… Одне око її заплило, на лівій скроні виднілося глибоке садно, яке незабаром поглине потворна пухлина свіжого синця; розпухлі губи й щоки в крові. Хитаючись, мов п’яна, вона йшла до «Червоного яблука», здавалося, нічого не бачачи вцілілим оком. Але ще більш жахливим, ніж вигляд Елен, було те, як вона несла Наталі. Жінка недбало притискала перелякану дитину до стегна, як зв’язку шкільних підручників років десять-дванадцять тому.

— О Боже, дитина ж удариться! — знову закричала Сью. Вона була кроків на десять ближче до дверей, ніж Ральф, але не зрушила з місця — просто стояла, все так само притискаючи долоні до обличчя.

Ральф більше не відчував утоми. Він кинувся до дверей, розчинив їх і вибіг на вулицю. І наспів саме вчасно, щоб обхопити Елен за плечі, коли вона, ударившись стегном об скриньку з морозивом — на щастя, хоч не тим, на якому вона тримала Наталі, — рушила назад.

— Елен! — крикнув він. — Господи, Елен, що сталося?!

— Га?.. — відгукнулася вона дивним тоном, абсолютно не схожим на завжди такий жвавий голос молодої жінки, яка іноді супроводжувала його в кіно. Здорове око Елен зупинилося на ньому, і Ральф побачив вираз нерозуміння, який свідчить про те, що жінка не знає, хто вона, де вона і що й коли сталося.

— Га?.. Ральфе?.. Що?..

Дитина почала зісковзувати вниз. Ральф відпустив Елен, кинувся до Наталі й устиг схопити крихітку за бретельку комбінезона. Плачучи, Наталі замахала рученятами, вирячившись на нього темно-блакитними оченятами. Другою рукою Ральф підхопив малу між ніжок саме в той момент, коли бретелька, за яку він її тримав, лопнула. Якусь мить Наталі з плачем балансувала на його руці, немов крихітна гімнастка на канаті, крізь комбінезон Ральф відчув, що в неї мокрий підгузок. Він обхопив крихітку другою рукою і притиснув до грудей. Серце скажено калатало, і навіть тепер, коли дитині вже нічого не загрожувало, Ральфові уявлялось, як Наталі вислизає з його рук, і, здавалося, він чув, як ця мила кучерява голівка вдаряється об брудний тротуар.

— Га? Що? Ральфе? — повторила Елен. Вона побачила Наталі на руках у Ральфа, і тупа байдужість почала зникати з її здорового ока. Вона простягнула руки до дитини, і Наталі повторила цей жест своїми пухкенькими рученятами. Але тут Елен знову похитнулася, ударилася об ріг «Червоного яблука» і відхилилася назад. Одна нога її зачепилася за іншу (Ральф побачив заляпані кров’ю білі тапочки; аж дивно, яким яскравим усе раптом стало: барви знову ожили, принаймні на деякий час), і жінка обов’язково впала б, якби Сью нарешті не зробила спроби вибігти з магазину й прочинила двері. Елен одразу притулилася до тих дверей — так підпилий гуляка знаходить опору, обіймаючи вуличний ліхтар.

— Ральфе? — Погляд Елен став трохи гостріший, і Ральф помітив у ньому не стільки інтерес, скільки недовіру. Глибоко зітхнувши, жінка спробувала вичавити крізь опухлі губи кілька зв’язних слів: — Дай. Дай мені мою ди-и-ти-и-ну-у-у. Дай мені… На-лі.

— Не тепер, Елен, — спробував заспокоїти її Ральф. — Зараз ти не можеш твердо стояти на ногах.

Сью й далі притримувала двері зсередини, щоб Елен не впала. Обличчя Сью стало попелясто-сірим, в очах застигли сльози.

— Вийди, — попросив її Ральф. — Підтримай Елен.

— Не можу! — пробурмотіла дівчина. — Вона вся в кро… кро… крові!

— Заради Бога, перестань! Це ж Елен! Елен Діпно з нашої вулиці!

І хоча Сью прекрасно знала це, — ім’я, вимовлене вголос, змусило її вийти із заціпеніння. Вона прослизнула у відчинені двері, й коли Елен знову похитнулася, Сью міцно обхопила жінку за плечі. Вираз недовіри застиг на обличчі Елен. Ральфові все тяжче було дивитися на неї. Від вигляду Елен млоїло в грудях.

— Ральфе? Що сталося? Її збила машина? — почувся чоловічий голос.

Обернувшись, Ральф побачив Білла Мак-Ґоверна. Той, в одній зі своїх акуратних блакитних сорочок із напрасованими стрілочками на рукавах, стояв поруч, прикриваючи очі витонченою рукою з довгими пальцями, яка так не в’язалася з його виглядом. Він був якось дивно недоодягнений, але в Ральфа не було часу міркувати над причиною цього; занадто багато чого відбувалося одночасно.

— Це не нещасний випадок, — сказав він Біллу. — Її побили десь. Ось, потримай дитину.

Ральф простягнув Наталі Мак-Ґоверну. Той спершу відхитнувся, але потім усе-таки взяв крихітку. Наталі знову розплакалася. Мак-Ґоверн із виглядом людини, якій щойно вручили переповнений пакет, який в особливих випадках використовують у літаках, тримав малу, що чеберяла ніжками, на витягнутих руках. Довкола нього почали збиратися люди, здебільшого підлітки в бейсбольній формі, що поверталися додому після денної гри на шкільному полі. Вони витріщалися на розпухле, закривавлене обличчя Елен з гидотно жадібною цікавістю, і, помітивши їх, Ральф згадав біблійну притчу про п’яного