Читати книгу - "Переслідуваний"

спало йому на думку. Перепустки перевіряли як звичайно, все обійшлося без ускладнень. Швидкісний літак на Нью-Йорк відлітав о другій двадцять. У салоні зібралося понад сорок пасажирів, здебільшого бізнесмени та студенти. Полісмен у куленепробивній кабіні куняв до самої посадки. Річардс посидів трохи і теж задрімав.

Літак приземливсь о третій годині шість хвилин, і Річардс без пригод залишив аеропорт.

О третій п’ятнадцять таксі вже несло його швидкісною спіральною трасою. Перетнувши по діагоналі Центральний парк, Бен Річардс о третій двадцять загубився у найбільшому місті світу.

76 проти 100…

Він обрав пересічний «Брант-готель» у східній частині Манхеттена. В цьому районі, після деякої перерви, знову почали з’являтись ознаки фешенебельного міста. Одначе готель був менш як за милю від центрального Манхеттена з його нетрями — теж найбільшими в світі.

Річардс іще раз згадав прощальні слова Дена Кілліана: «Тримайтеся ближче до своїх людей».

Вийшовши з таксі, він пішов до Таймс-сквер, аби не показуватись у готелі о такій ранній порі. П’ять з половиною годин — від пів четвертої до дев’ятої — Річардс просидів у нічному гомоклубі, дивлячись виставу. Спати хотілося нестерпно, та щойно він починав куняти, як його будив легкий дотик пальців, що добиралися до паху…

— Як довго затримаєтеся в нас, сер? — спитав, уже вранці, адміністратор готелю, заглядаючи в книгу, де Річардс записався як Джон Г. Спрінгер.

— Та ще не знаю, — відповів Річардс, намагаючись надати голосові скромно-люб’язного тону. — Все залежить від клієнтів, самі розумієте. — Він заплатив шістдесят нових доларів за два дні й піднявся ліфтом на двадцять третій поверх. З кімнати відкривався похмурий краєвид брудної Іст-рівер. У Нью-Йорку теж ішов дощ.

Кімната була чиста, мало не стерильна. Вона сполучалася з ванною і туалетом, і в бачку безперестанно чулося лиховісне булькання, якого Річардс не зміг позбутися, навіть поворушивши грушею.

Він попросив принести сніданок до кімнати: зварене без шкаралупи яйце на грінці, оранж, каву. Коли з’явився посильний з тацею, Річардс дав йому на чай, але не дуже багато, щоб не привертати до себе уваги.

Упоравшись із сніданком, він дістав відеокамеру. Поруч з видошукачем була металева пластинка з написом «Інструкція». Річардс почав читати:

1. Вставте касету в проріз А і тисніть на неї, поки в камері клацне.

2. Наведіть перехрестя видошукача на об’єкт зйомки.

3. Для запису зображення та звуку натисніть кнопку Б.

4. Після дзвінка касета автоматично випаде з камери. Тривалість запису — 10 хвилин.

«Гаразд, — подумав Річардс, — хай подивляться, як я сплю».

Він поставив камеру на столик поруч із Біблією й навів на ліжко. Гола стіна, під якою воно стояло, нічим не вирізнялася, і Річардс не уявляв собі, як це ліжко й це тло можуть допомогти комусь визначити місце його перебування. Шум із вулиці так високо майже не долинав, але він пустив душ — про всяк випадок.

При всій своїй завбачливості Річардс мало не натис кнопку й не став перед камерою у своєму камуфляжі. Його можна було б зняти майже весь, крім перуки. Він натяг на голову наволочку. Потім натиснув кнопку, відійшов до ліжка й сів обличчям до об’єктива.

— Ку-ку! — сказав він глухим голосом, звертаючись до величезної аудиторії, що з жахом і цікавістю дивитиметься й слухатиме його сьогодні увечері. — Хоч ви цього й не бачите, але я плюю на вас, засрані телефанати.

Річардс випростався горілиць, заплющив очі й спробував ні про що не думати. Коли за десять хвилин касета випала з камери, він уже міцно спав.

75 проти 100…

Прокинувсь він о четвертій пополудні — отже, лови вже почалися. Власне, зони тривали вже три години, якщо врахувати різницю в часі. Від цієї думки в животі у нього похололо.

Заклавши нову касету, він узяв Біблію і, не знімаючи з голови наволочки, став читати та перечитувати Десять заповідей, аж поки й ця касета випала.

В шухляді письмового столу Річардс знайшов конверти, але на них були назва й адреса готелю. Повагавшись, він зрозумів, що однаково не має вибору. Мусив повірити Кілліанові на слово, ніби телебачення не покаже Маккоунові та його ловцям конверти з поштовими штемпелями та зворотними адресами. Без пошти йому не обійтись, а поштовими голубами його не забезпечили.

Поруч з ліфтами були скриньки, і, згнітивши серце, Річардс опустив туди обидві касети. За правилами гри поштовій службі однаково нічого не перепало б, та все ж він страшенно ризикував. А не надіслати касети означало втратити винагороду; цього він теж не міг допустити.

Він повернувся до кімнати, закрутив душ (у ванній парувало, наче в тропічних джунглях) і знову простягся на ліжку.

Куди податися далі? Як найкраще вчинити?

Річардс спробував поставити себе на місце пересічного втікача. Звичайно, найперше спрацював би тваринний інстинкт — зачаїтися. Знайти собі схованку й там дрижати від страху.

Саме так він і вчинив. Він — у «Брант-готелі».

Чи передбачать ловці такий крок? Авжеж. Вони не шукатимуть людини, яка втікає. Шукатимуть людину, яка ховається.

Чи знайдуть вони його у цій схованці?

Річардсові дуже хотілося відповісти «ні», проте він не був певен цього. Замаскувався непогано, але поспіхом. Спостережливих людей не так багато, проте хтось завжди знайдеться. А може, за ним уже стежать? Адміністратор. Посильний, що приносив сніданок. Може, навіть хтось із тих невиразних типів, які дивилися з ним порновиставу на Сорок першій вулиці.

Малоймовірно, але можливо.

А найголовніше прикриття — фальшива перепустка, котру виготовив для нього Молі? Чи довго буде змога нею користуватися? Таксист, який віз його з Будинку розважальних телепрограм, міг донести, що висадив свого клієнта у Південному районі. А ті ловці в своєму ділі мастаки, такі мастаки, що аж у душі холоне. Вони візьмуть у роботу кожного, хто його знає, починаючи від Джека Крейгера й закінчуючи тією старою сучкою, їхньою сусідкою Ейлін Дженнер. Церемонитись не будуть. Скільки часу мине, поки хтось, — може, отой недоумок, Пустомеля Донніген, — прохопиться, що старому гендляреві трапилась нагода заробити на фальшивих паперах? А якщо доберуться до Молі, то про все дізнаються. Старий протримається досить довго, аби Річардс міг утекти якнайдалі, але не чекатиме, щоб його побили. Та й випадкова нічна пожежа йому ні до чого. А далі? Проста перевірка у трьох аеропортах Гардінга покаже, що Джон Г. Спрінгер нічним рейсом вилетів до Нью-Йорка.

Так буде, якщо вони вийдуть на старого Молі.

Припустімо — вийдуть. Доводиться припускати, що вийдуть.

Тоді треба тікати. Куди?

Цього Річардс не знав. Усе своє життя він прожив у Гардінгу, на Середньому Заході.