Читати книгу - "Чаклун та сфера. Темна вежа IV"

— Блейне, припини! Годі!

— ЗВИНЯЙТЕ, МАДАМА, — протягнув сором’язливий голос Джиммі Стюарта. — МЕНІ ТАК ЖАЛЬКО, ШО Я ВАМ УСІ ВУХА ПОЛОМАВ СВОЇМ СМІХОМ.

— На тобі, — сказав Джейк і показав карті маршруту середнього пальця.

Сюзанна чекала, що Едді розсміється — цього можна було сподіватися, адже вульгарність завжди його приваблювала, могла би пробурчати вона, але Едді й далі сидів, дивлячись собі на коліна: наморщене чоло, відсутній погляд, напівроззявлений рот. Він якось занадто скидається на сільського дурника, хіба він може заспокоїти, подумала Сюзанна і знову притлумила в собі бажання штурхонути його ліктем, щоб стерти з його обличчя цей недоумкуватий вираз. Довго вона стримуватися не зможе. Якщо їм судилося загинути на кінцевій зупинці Блейна, то вона хотіла, щоб в останню мить Едді обіймав її, дивився на неї й душею був поряд.

Але поки що краще його залишити таким, як є.

— ТУТ, — продовжив Блейн своїм нормальним голосом, — Я ЗБИРАЮСЯ ПОЧАТИ СВІЙ, ТАК БИ МОВИТИ, СВІЙ ЗАЇЗД КАМІКАДЗЕ. МЕНІ ПОДОБАЄТЬСЯ ТАК ЙОГО НАЗИВАТИ ПРО СЕБЕ. ВІД ЦЬОГО МОЇ АКУМУЛЯТОРИ ШВИДКО СЯДУТЬ, АЛЕ, ГАДАЮ, ВЖЕ ПІЗНО ДУМАТИ ПРО САМОЗБЕРЕЖЕННЯ, ЧИ НЕ ТАК? Я ВДАРЮСЯ В ТРАНСТАЛЕВІ СТОВПИ В КІНЦІ КОЛІЇ ЗІ ШВИДКІСТЮ ПОНАД ДЕВ’ЯТСОТ МИЛЬ ЗА ГОДИНУ — ЦЕ П’ЯТСОТ ТРИДЦЯТЬ КОЛІС. ПРОЩАВАЙ, АЛІГАТОРЕ, БУВАЙ, КРОКОДИЛЕ, НЕ ЗАБУВАЙ МЕНЕ, ПИШИ. Я КАЖУ ВАМ ЦЕ, БО МИ ГРАЄМО ЧЕСНО, МОЇ ЦІКАВІ НОВІ ДРУЗІ. ЯКЩО НАЙКРАЩІ ЗАГАДКИ ВИ ПРИБЕРЕГЛИ НАСАМКІНЕЦЬ, ТО САМЕ ЧАС ВИДОБУТИ ЇХ З РУКАВА.

У голосі Блейна звучала така жага — неприкрите бажання чути й розгадувати їхні найліпші загадки, поки вони ще не мертві, що Сюзанна відчула себе якоюсь старою і втомленою.

— Може статися так, що най-найкращі свої загадки я загадати не встигну, — недбало, наче побіжно сказав Роланд. — Неприємно буде, правда ж?

Вагання, коротке, але з відтінком сумніву, якого не було, коли комп’ютер розгадував Роландові загадки. Потім Блейн хихотнув. Хоч як Сюзанна ненавиділа цей божевільний сміх, але цинічна втома, яка в ньому прозвучала, наче морозом обпалила шкіру. Можливо, тому, що вона наближалася до нормальної.

— НЕПОГАНО, СТРІЛЬЦЮ. ВІДВАЖНА СПРОБА. АЛЕ ТИ НЕ ШАХЕРЕЗАДА, І В НАС НЕМА ТИСЯЧІ Й ОДНІЄЇ НОЧІ ДЛЯ БАЛАЧОК.

— Не розумію тебе. Я не знаю, хто така ця Шахерезада.

— ЦЕ НЕВАЖЛИВО. ЯКЩО ТИ СПРАВДІ ХОЧЕШ ЗНАТИ, ТЕБЕ ПРОСВІТИТЬ СЮЗАННА. МОЖЛИВО, НАВІТЬ ЕДДІ. СУТЬ У ТОМУ, РОЛАНДЕ, ЩО Я НЕ ПОВЕДУСЯ НА ОБІЦЯНКУ ДАТИ МЕНІ ЗАГАДКИ ПІЗНІШЕ. МИ ЗМАГАЄМОСЬ ЗА ГУСАКА. У ТОПІЦІ НА НАС ТАК ЧИ ІНАКШЕ ЧЕКАЄ ПРИЗ. ЦЕ ТОБІ ЗРОЗУМІЛО?

Знову скалічена рука пройшлася вгору по щоці Роланда, і знову Сюзанна почула звук, з яким терлися пальці об колючу щетину.

— Ми граємо всерйоз. Ніхто не відступається.

— ТОЧНО. НІХТО НЕ ВІДСТУПАЄТЬСЯ.

— Гаразд, Блейне, ми граємо всерйоз, і ніхто не відступається. Наступна загадка така.

— Я, ЯК ЗАВЖДИ, НАПЕРЕД ТІШУСЯ.

Роланд глянув на хлопчика.

— Приготуйся, Джейку, я вже майже видихався.

Джейк кивнув.

Слоутрансові двигуни монопоїзда під ними набирали обертів — той стук-стук-стукіт Сюзанна не так чула, як відчувала суглобами щелепи, заглибинами скронь, пульсуванням на зап’ястках.

«Ні, цього не буде, нам не врятуватися, якщо тільки в книжці Джейка не знайдеться загадки, яку Блейн буде неспроможний розкусити, — подумала вона. — Роландові його не здолати. Здається, він і сам це розуміє. Ще годину тому розумів».

— Блейне, я з’являюся один раз за хвилину, двічі за кожну мить, але жодного разу за сто тисяч років. Що я таке?

Тож змагання триватиме, зрозуміла Сюзанна. Роланд питає — Блейн відповідає, не вагаючись, наче всевидючий і всезнаючий бог, який щомиті стає дедалі страшнішим. Вона сиділа, міцно стиснувши холодні руки на колінах, і дивилася, як світляна крапка наближається до Топіки, місця, де закінчувалася залізнична колія і де стежка їхнього ка обривалася на галявині. Вона думала про Водоспад Гончих Псів, про те, як вони виступали з громовержної білої зливи під темним, всипаним зірками небом, думала про їхні очі.

Електричні сині очі.

Розділ III

ЯРМАРКОВИЙ ГУСАК

1

Едді Дін (котрий навіть не підозрював, що Роланд часом подумки називає його «наш ка-мей», тобто дурник ка) водночас чув усю цю розмову і не чув її, бачив усе і не бачив нічого. Єдине, що по-справжньому його вразило відтоді, як почалося змагання, — спалах вогню в кам’яних очах Псів. Він згадав Портал Ведмедя на Ведмежій Галявині, те, як він притулив вухо до дверей і почув віддалений сонний гамір машинерії.

Спостерігаючи, як запалюються очі Псів, слухаючи, як Блейн всмоктує струм у свої акумулятори, заряджаючись для останнього марш-кидка Серединним Світом, Едді думав: «Не все німує в покоях руїн і коридорах смерті. Дещо з того, що Великі Древні лишили по собі, ще працює. І це страшно, сказали б ви? Так. Саме так — страшно».

Подумавши так, Едді ще трохи побув із друзями тілом і думками, але потім знову повернувся до своїх роздумів. «Едді завтикав, — сказав би Генрі. — Не чіпайте його».

Його не полишала одна картинка: Джейк б’є кресалом об кремінь. Секунду-дві він дозволяв розуму її розглядати, а потім знову шукав щось інше. Бо не цей спогад був йому потрібен. То був просто спосіб підібратися ближче до потрібного, ще одні двері, як ті, на березі Західного моря, або ті, які він накреслив на землі у велемовному кружалі перед тим, як вони видобули Джейка… тільки тепер ці двері стояли у його свідомості. Те, що він шукав, ховалося за ними. Зараз він наче… гм… копирсався у замку.

Втикав, кажучи генрімовою.

Більшу частину свого життя брат присвятив тому, щоб принижувати Едді. Генрі боявся, заздрив і ревнував, зрештою збагнув Едді. Та якось настав день, коли Генрі буквально приголомшив його, сказавши дещо приємне. Навіть не просто приємне, а неймовірно приємне.

Вони тусувалися в завулку позаду кафешки Дальберга, хтось їв морозиво, «попсикли» й «худсі-рокетси», хтось палив «Кент» із пачки, яку Джиммі Поліно (його обзивали Джиммі Поліо, бо той клишоногий таки був хворий на поліомієліт) витяг із комода своєї матері. Генрі, як можна було здогадатися, був серед тих, хто палив.

У банці, до якої належав Генрі (а також Едді як менший брат), був свій особливий спосіб називати речі, своє арго їхнього жалюгідного маленького ка-тету. У банді Генрі нікого не били — їх відправляли