Читати книгу - "Бронзовий чорт"

– Дурниці робиш, – вів далі Толкупов, – для тебе в армії всі двері відкриті. Чи в держбезпеці. Два курси інституту, знаєш, скільки зараз тягнуть? Вступиш до академії, вийдеш полковником.

Бобрьонок ліниво потягнувся і стиха проказав:

– Геолог я, розумієш?

– Ну й що? А я працював у МТС. То що, мені в майстерню вертатися?

– Якщо любиш свою справу…

– А я цю полюбив… – Толкупов погладив обшарпану кобуру пістолета. – Тільки мені важче буде. Сім класів, на атестат зрілості не витягнув.. Але що таке атестат? Двадцять сім диверсантів – оце і є мій атестат. Хіба не так?

– Ще й який! – заспокоїв його Бобрьонок. – Усе тобі зарахується.

Гадав, що капітан заперечить, бо в глибині душі вважав, що сім класів малувато для людини їхньої професії, проте Толкунов підхопив з надією:

– І я вважаю, що зарахується.

– Тобі б тільки підучитися… – обережно почав Бобрьонок.

– Важко.

– Чудик ти якийсь, капітане. А гітлерівського шпигуна спіймати – легко?

– Мені легше, – упевнено відрізав Толкунов, – та й якось соромно за парту сідати… – Нараз посміхнувся й додав: – 3 такими орденами!

– А ти їх у шухляду заховай, – зовсім серйозно порадив Бобрьонок.

– Не для того заробляв, щоб ховати.

Бобрьонок згадав діда в крислатому капелюсі і якось мимовільно скористався його висловом.

– А якщо для користі? – запитав.

Толкунов не відповів, і майор збагнув, що той не зовсім поділяє його точку зору. Що ж, мабуть, капітан мав рацію: бойові заслуги кожного мусять зараховуватися в майбутньому. Хоч і тоді доведеться працювати, можливо, важче, ніж тепер, і, либонь, орденів за ту роботу даватимуть менше – робити ж свій «іконостас» перепусткою до посад та різних благ недостойно справжньої людини.

– Спіймати б зараз цього шпигуна клятого, – несподівано перевів розмову на інше Толкунов, – тоді й відіспатися можна. Я б задрімав хвилин на шістсот.

– І я б…

– Ні, ти б до Галки побіг…

Бобрьонок не заперечив: капітан таки мав рацію, і ніяка втома не втримала б його від побачення. Уявив собі Галю: у гімнастерці й пілотці, коса вузлом лежить на потилиці, сірі очі на пів-обличчя, таких очей не бачив у жодної жінки.

І ніжна шкіра, ямочки на щоках, які він так любить цілувати. Галочці, певно, буває лоскітно, бо тоді сміється і пестить його ніжними м'якими пальцями…

– У нас є час поспати, – тверезо зваживши все, сказав Бобрьонок. – По сорок п'ять хвилин. Спочатку ти, а потім я.

– Можна, – погодився Толкунов, – Зараз у селі люди ще ходять, потикатися туди небезпечно. – Він повернувся на правий бік і заснув одразу, спав тихо, мов сова, і Бобрьонок подумав, як це добре для розшукувача: вміти отак вмить розслабитися і відпочити. Він лежав і вслухався в нічні лісові шерехи: запідпадьомкав перепел, сонно відповіла з кущів якась мала птаха, безшумно пролетів сич і занугукав одразу з сусіднього дерева – моторошно й жахно.

На мить і майорові стало лячно, як буває в дитинстві, коли залишишся сам у лісі, – за кожним дтовбуром ввижається небезпека, а сичеве пугукання видається мало не зойком щезника.

Хвилини тяглися довго, сон змагав Бобрьонка. Він. із заздрістю дивився, як тихо дихає Толкунов, крутився і тер собі щоки. Нарешті настала його черга – майор вільно простягнувся під кущем, та, либонь, за законом невезіння сон відійшов і Бобрьонок заснув нескоро… Прокинувся він од доторку капітанової руки – одразу сів, протер очі й запитав:

– Що?

– Порядок.

– Котра година?

– Початок дванадцятої.

– Рушили.

Вони підійшли до села й постояли трохи під розложистим грабом. Парасчина хата видавалася якоюсь мертвою, принаймні безлюдною, наче нікого в ній нема й давно не було і не стоїть за бавовняною завісою нікельоване ліжко.

Бобрьонок уявив собі Параску з її розкішними формами на цьому ліжкові – спить солодко й не думає ні про що, а може, прйникла до віконця і вдивляється в узлісся, виглядаючи знайому постать, – майор мимовільно відступив за кущ, немов і справді могла щось розгледіти з такої відстані.

Пробираючись підліском, вони обминули село й розійшлися. Толкунов заліг у городі поміж соняхів, а Бобрьонок улаштувався в напівзруйнованому хліві так, щоб бачити підходи до нього з лісу, який відступав тут від села на чверть кілометра.

За городами, що оточували хлів, починався моріг з ручаєм посередині, руслом струмка можна було дістатися до хліва майже непомітно, і Бобрьонок подумав, що кмітлива Параска недаремно обрала це місце для побачень.

У центрі села валували собаки, десь поблизу сонно заспівав півень, та одразу схаменувся і замовк – тиша, й тільки сичеве пугукання долинає з пущі.

Незнайомець вийшов з лісу рівно о дванадцятій, пробирався від куща до куща обережно, поки не сховався в улоговині, яку утворив струмочок. Вислизнув з улоговини якраз навпроти хліва, метрів за п'ятдесят перед ним, постояв, пильно роззираючись, і обережно рушив у напрямі до Бобрьонка, що причаївся за дверима.

Він зайшов до хліва сміливо й не криючись, був упевнений в цілковитій безпеці й лише зойкнув, коли майор заломив йому руки назад.

– Тихо, – наказав Бобрьонок. Зв'язав руки чоловікові й спритно обмацав його. Не знайшовши зброї, обмацав ще раз – уважніше. Витягнувши ліхтарика, освітив обличчя нічного гостя. Молодий, років двадцяти п'яти, хлопець, повновидий, кирпатий, дивиться злякано, й губи тремтять.

– Хто ти? – запитав майор владно. – Й звідки? Хлопець скривився, мало не заплакав і відповів приречено:

– Іван Заглада, і документи в мене є…

– Який Заглада й звідки?

– З лісу… Там курінь, і я живу…

Бобрьонок приставив пістолет до його підборіддя. Мовив з натиском:

– Швидше!.. Всю правду й до кінця. Коли закинули, з ким, яке завдання? Справжнє прізвище?

– Заглада, я ж кажу, що Заглада, і не вбивайте мене!

– Я тобі покажу Загладу! – підштовхнув його в глиб хліва Бобрьонок. – Знаєш, що роблять з диверсантами, і єдиний твій шанс…

– Але ж я не брешу, і ви зможете перевірити…

– У нас нема часу для перевірок: кажи, звідки і яке в тебе завдання?

– Яке завдання? Оточенець я і жив тут, у селі. В Параски Ковтюх.

Тепер і майорові стало зрозуміло, що спіймали вони не ту рибу. Про всяк випадок пригрозивши хлопцеві пістолетом, визирнув з хліва і мало не