Читати книгу - "Мереживо людських доль"

— Ні, — тепер вже із серйозним, трохи розтривоженим обличчям, — то я так залишаю. Коли здалека бачу світло, здається, що вдома мене хтось чекає. Просто, так завжди було… Розумієте? Коли я ввечері затримувалась, батьки ніколи не гасили світла, і не лягали спати, доки мене не діждуться. Так було завжди. Розумієте?

— Розумію, — заспокоїв Пилип дівчину, очі якої вже почали наливатись сльозами. — Я б також так зробив. Ти йди напевно. Холодно?

— А може зайдете? Я вас вечерею почастую, а ви мені ще про тата розповісте. У мене й пиріг з капустою є? Ходімо, — вже майже тягнучи Пилипа за рукав просила дівчина.

Після смачної вечері Надя порізала пиріг на шматки, налила в горнята чаю. Дівчина всілась у крісло, а Пилип на диван і почав свої оповідки про армію.

— …А, згадав. Одного разу ми з Іваном, і ще одним… Як же його звали? Володька… Степан… Згадав — Толік! Ми троє вирішили у «самоволку» піти. На дискотеку! А замість себе скрутили покривала та подушки, ковдрами вкрили… Подушки, значить, замість нас «сплять», а ми, оце, на дискотеці з дівчатами танцюємо, й у вус не дуєм, що в казармі оголосили тривогу. Тривога, всі вишикувались, а нас нема. Ми танцюєм. Ох, і влетіло нам тоді… По пів місяця на «губі» відтанцювали.

Надя слухала, і уявивши всю ситуацію голосно сміялась. Її сміх, вираз обличчя, вогники в очах, і те, як вона наклоняла голову під час розмови, йому здалися сильно знайомими. Воно й звісно — вона Іванова дочка. Що тут дивного? Але ні, то було щось інше…

— А давайте, я вам татів армійський альбом принесу. Разом і на вас подивимось, бо я серед тих хлопців щось вас не пригадую. Може тим часом ще якусь цікаву історію згадаєте?

— Ти ніби мої думки читаєш. Саме хотів попросити, — відповів чоловік, зрадівши.

Надя дістала із шафи важкого, в шкіряній обкладинці з червоною армійською зіркою, альбому. Розкривши першу сторінку, на неї глянув тато. Такий молодий і красивий. Він посміхався куточками вуст. Надя всілася поряд із Пилипом, поклала альбом на коліна і почала перегортати сторінки. Раптом із альбому вивалилась купка старих, пожовклих світлин. Що це? Вона не раз і не два переглядала альбом, але цього тут точно не було. Вона впевнена.

Дівчина зібрала світлини серед яких був сірий невеликий добряче заклеєний конверт з підписом «Пилипу». Що за містика?

— Це для вас, — здивована, протягнула конверт.

Не менш здивований Пилип взяв його до рук, і, розкривши, почав уважно читати.

«Дорогий друже, Пилко!

(Ти вибач, але я по армійськи. Мені так легше.)

Те, що хочу тобі написати, змінить твоє життя. Я б міг і змовчати, і все б ішло так, як іде, але я не маю права. Не можу, бо то буде з мого боку зрадою по відношенні до жінки, Галочки. Я відчуваю, що ти повинен знати правду, яку я таїв від тебе двадцять років. Я не міг тобі відразу все сказати, бо та правда нанесла б удар по твоїй сім’ї, кар’єрі, а можливо й по твоєму житті. Звичайно, я мій тобі сказати це і при зустрічі, але не бачив сенсу. А зараз я впевнений, що повинен тобі сказати, бо я обіцяв дружині…

Багато років тому, ще під час служби у Квітковому, до мене підійшла заплакана Галя. Пам’ятаєш, нашу медсестричку Галю? Згадав? Я впевнений — ти згадаєш. Так, саме ту Галю. В частині всі знали, що між вами було, бо таке кохання не затаїти. В той день Галочка розшукувала тебе. Вона мала намір сповістити тобі, що чекає дитину. Твою, Пилко, дитину. Ми обоє розуміли, що такій новині ти ніяк не зрадієш, бо саме в той день ти одружувався з дочкою генерала. Галочка була рішуче настроєна на аборт, але я не дозволив їй вбити дитину. Я просто попросив перевести нас в інше місто, а потім одружився з Галочкою. Про це знали тільки ми: я і Галочка. Ніхто до цих пір не знає, що Надя — твоя дочка. Навіть сама Надя. Як вважатимеш за потрібне — скажи їй. Як ні — твоя справа, але знай: я зробив для Наді все, що робить люблячий батько для своєї єдиної дитини. Я віддав їй всю ласку і всю батьківську любов.

І ще, Пилко, хочу сказати тобі найболючіше, що пекло мені серце всі ці роки. В цьому нема твоєї вини, але Галочка… Вона все життя кохала тільки тебе одного. Я так і не зміг зробити її щасливою.

Прощай, Пилко. Не тримай зла, як і я на тебе не тримаю.

Твій друг, Іван».

Пилип тримав аркуш в тремтячих руках і не міг ні підвести на дівчину очей, ні вимовити єдиного слова. Трохи второпавши, що сталося, він просто протягнув Наді листа, і вхопивши куртку в руки вибіг із хати у зимову ніч.

— Надю, доню, у нас, здається колядують.

— Ходімо до колядників, тату, — і накинувши Іванового кожуха Пилипові на плечі, дівчина широко відчинила двері колядникам…

— Христос народився!

— Ото тобі нема що робити, — кричала Мотрина на свого онука Петрика. — Стягаєш додому всяку нечисть. Тих псів і котів уже на кожнім куті. Ти хочеш всі сільські парші додому постягати? Мудрі люди слабу тварину з подвір’я гонять, а ти