Читати книгу - "Чужинець в Олондрії (ЛП)"

не була дитиною, хоча здаля саме такою й здавалася — була маленькою навіть як на острів’янку. Але її талія, яку було видно між короткою камізелькою і верхом штанів на зав'язках, мала делікатні вигини, та й вираз обличчя був далеко не дитячий. Здавалося, вона снить із відкритими очима; у неї була темна шкіра, насиченого відтінку намулу, а згин ліктя, присмерковий в тіні, був достоту мрією про ріки. На ній був браслет з нефритових намистин, який свідчив, що вона походить з далекого півдня — належить до племені людей з лагун, які вирощують рис і ловлять вугрів.

Дівчина, мабуть, щонайменше двічі заговорювала до мене, перш ніж я це зрозумів. Вона намагалася підвищити голос, кличучи:

— Брате! Стережися, бо матимеш сонячну хворобу.

Нарешті я зустрівся з нею поглядом, побачив її втомлену, ледь глузливу посмішку і посміхнувся у відповідь. Старша жінка, вочевидь її мати, пошепки переконувала доньку замовкнути.

— Все добре, — відповіла дівчина. — Поглянь на нього! Він нікому не завдасть шкоди. І він не забобонний. У нього довге риб’яче обличчя.

Я підійшов до них і привітався з матір’ю; вона полохливо сховала очі від мого погляду. В неї було пласке, багатостраждальне лице людини, що працює в полі, й шрам на чолі. Дівчина дивилася на мене з-під вогненної хмари свого волосся, її вуста все ще вигиналися у посмішці.

— Сідай, брате, — запросила вона.

Я подякував і сів на стілець поряд з її постілкою, навпроти матері, яка продовжувала стояти навколішки, погладжуючи довге волосся дівчини, і уникала мого погляду.

— Риба… — промовила дівчина, старанно підбираючи слова, швидко дихаючи, — вона символізує мудрість. Хіба ні? Риба є наймудрішою з істот. Ось, більшість наших крамарів на цьому судні мають статуру на зразок домашньої качки — за винятком тлустого ілаветійця — цей взагалі найгірший за всіх, схожий на крука… — Вона примовкла, на мить заплющивши очі, тоді знову відкрила їх і прошила мене поглядом таким ясним, аж мені стало не по собі. — Качки дурні, — правила вона далі, — а круки розумні, але в них погані серця. Ось чому ми прийшли сюди саме зараз, в полудень, коли вони сплять.

Я посміхнувся.

— Ти, схоже, мала достатньо часу, аби всіх нас вивчити. І все ж це вперше я бачу, що ти вийшла зі своєї каюти.

— Тіпиав, — одповіла вона, — слуга моєї матері, розповідає мені все. Я цілком йому довіряю. У нього повільна думка, але дуже гостре око. Мій батько… Далебі, я надто багато говорю — ти вважатимеш, що я погано поводжуся…

— Ні, — запевнив я. Але вона лежала дуже сумирна і мовчазна, намагаючись дати собі раду з диханням.

— Пане, — тихим голосом промовила її мати, нарешті звівши на мене погляд, і я побачив, заскочений, які глибокі в неї очі — очі красуні: — Моя донечка тяжко хвора. В неї… вона деякий час недобре почувалась. Вона вийшла сюди, аби подихати повітрям, відпочити, а ця розмова надто напружує її, отож…

— Зупинися, — прошепотіла дівчина. Вона дивилася на мене, її посмішка тремтіла. — Пробач нам. Ми не звикли до такого товариства.

— Це я маю просити пробачення, — відповів я. — Це я потурбував тебе — втрутився у твій відпочинок.

— Анітрохи, — заперечила дівчина, зробивши це якось особливо серйозно й церемонно. — Жодним чином. Таких, як ти, дуже рідко зустрінеш: мудра людина з островів. Скажи мені — ти бував раніше у цій північній країні привидів?

Я похитав головою.

— Це мій перший візит. Але я володію мовою цієї країни.

— Ти володієш їхньою мовою? Олондрійською?

— У мене був вихователь з Олондрії.

Старша жінка винагородила мене поглядом правдивого благоговіння; дівчина дивилася на мене мовчки із виразом, якого я не міг прочитати.

— Ми чули, що там можна найняти тлумачів, — несміливо озвалася мати.

— Я впевнений, що можна, — відповів я, хоча не мав такої певності ні на йоту. Жінка, схоже, відчула полегкість і, втішена, пригладила на колінах свою темну сукню, при цьому опустила руку і, гадаючи, що ніхто не помітить, пошкрябала щиколотку. Бідні створіння, подумав я, дивуючись, як вони збираються жити у північній столиці. Я помітив, що в жінки на правій руці бракує підмізинного й мізинного пальців.

Раптом заговорила дівчина.

— Що стосується нас, — сказала вона якимось шорстким, неприємним тоном, — ми подорожуємо до місця зцілення, як ти міг би здогадатися. Воно називається A-лей-лін, і розташоване в горах. Але насправді… — вона замовкла на хвилину, мнучи пальцями тканину постілки. — Насправді… у цьому нема жодного сенсу…

— Ні, є сенс, — перебила її мати. — Ми віримо, що знайдемо там зцілення. Там святе місце. Храм чужоземної богині. І, можливо, боги півночі… на півночі є багато небаченого, сину, багато чудес. Ви й самі, мабуть, чули про них…

— Звісно ж, кажуть, і я в це вірю, що те місце є місцем магії, осідком знаменитих ворожбитів, — запевнив я. — Ті ворожбити, наприклад, винайшли карту зоряного неба, литу з мосяжу, за допомогою якої вони можуть вимірювати відстань од землі до зірок. Вони пишуть не лише цифрами, а й словами, і таким чином можуть спілкуватися крізь час і простір, а один з їхніх пристроїв може робити незліченні копії книжок — таких, як оця.

Я простягнув їм тоненьку Олондрійську Лірику, оправлену в темно-зелену шкіру. Жінки дивилися на неї, проте не наважувалися торкнутися.

— То це — валлон? — запитала дівчина, злегка затнувшись на цьому слові.

— Так. У ньому записано багато віршів північною мовою.

Мати дівчини не зводила з мене очей, і я здогадався, що виснажений вираз на її обличчі є наслідком