Читати книгу - "В Багдаді все спокійно"

- Молодець, хороша пам’ять. Якою мовою говорили?

- Той, що азіат - справжньою російською. Без жодного акценту. А наш - київською. Окав і гекав. І наголоси плутав.

- Тепер пригадай, будь ласка, без поспіху: когось із них ти раніше бачив?

- Присягатися не стану, але либонь, що ні. Котрий наш - він не з тих, що по ресторанах ходять, а старший, я вже казав, точно не тутешній.

- Про що між собою говорили?

- Замовкали, як тільки я підходив. А здаля не було чути, бо музика грала.

- До речі, про музику. Щось замовляли?

- Ні, навіть не поривалися. Розмова серйозна була. Той, з брудними нігтями, насамкінець взагалі сидів з носом у тарілці.

- Насамкінець - це коли?

- Закриваємося ми об одинадцятій, оркестр перестає грати о десятій. Колись на це не зважали, потім якась скотина настукала, що хлопці після десятої грають на замовлення і не те, що в репертуарі. Ці двоє розплатилися і пішли за дві пісні до кінця програми.

- Це десь за чверть або за десять десята?

- Якщо вам потрібна точність, підійдіть увечері до музикантів, вони вам на пальцях покажуть, скільки їм часу на ці дві пісні треба.

- Спасибі за підказку. А ці двоє хоч чимось увагу привернули?

- В якому розумінні? Як щодо поведінки, то ні. Молодший переважно нажирався, а старший йому щось увесь час на вухо говорив.

- Розплачувався старший?

- Звісно.

- Щедро чи пожлобився?

- Я розумію, на що ви натякаєте. У нас, всупереч назві закладу, клієнтів не динамлять. Чайові включаються в рахунок. Десять відсотків за культуру обслуговування. Зверху брати заборонено. Ну хіба що там копійок двадцять-тридцять здачі, щоб дрібні по кишенях не шукати.

- Ви мене надзвичайно зворушили. Сьогодні ж виправлю заповіт, щоб поминки по мені справляли саме у вашому ресторані. Бо в інших, розумієте, за твої ж гроші - суцільне хамство і ніякої культури.

- Щодо поминок - зрозумів. А як щодо весілля? Бо мені якось веселіше в цьому жанрі.

- В цьому жанрі? Хвилиночку… стосовно того, що Голохвостий тримав цирульню саме за канавою, ви могли знати з кіно. А от щодо жанру… на якому турі вас завалили в театральному інституті?

- Ображаєте, начальнику. Чотири рази пройшов два тури акторського факультету і тричі погорів на режисерській експлікації на кінофакультеті. Після чого плюнув і подався на курси офіціантів.

- Ближче до життя?

- Не тільки. Дехто з тих наполегливих, що таки поступили, вже стріляють у мене дрібні на каву на Хрещатику, а от я таких проблем не маю.

- Горе наполегливим! Щоб не забути: до цих двох хтось підходив?

- Ніхто. Очима по залу не пасли, знайомих не вишукували.

- Баришень не клеїли?

- Навіть не дивились у той бік. Дозвольте за питаннячко: а чому це ви посудом не цікавитеся: тарілками, ложками, виделками, чарками… графинчиком?

- На предмет відбитків? Так ви ж їх, напевне, ще вчора ввечері помили.

- Точно, помили. І скатертини поміняли. Наш метрдотель за цим дуже слідкує. Він у львівських офіціантів учився, тих, ще довоєнних. Стара школа!

- Шаную професіоналізм.

- Професіоналізм тут ні до чого. У нас колись спецобслуговування було, народ серйозний, не скажу, звідки. Гуляли до третьої. Тож ми посуд у раковини поскидали і вирішили: завтра зранку помиємо. А зранку воду вирубало - і гарячу, і холодну. Довелося оголошувати вихідний з технічних причин, а до плану докладати з власних кишень. Відтоді самі, хоч з ніг і падаємо, але ніяких «зранку».

Ми з офіціантом майже по-дружньому домовилися, що завтра зранку перед зміною він зайде до мене в Управу і напише свідоцькі показання, а я, в свою чергу, прийняв його запрошення зазирнути коли-небудь уже не як мент, а як нормальний відвідувач, може навіть із дамою.

Від швейцара подзвонив на роботу. Нашого вбитого ще ніхто не шукав. Невже приїжджий? От морока!

Ресторанного цербера теж довелося допитати. Бо скидається на те, що він не лише запустив нашу підозрілу парочку до переповненої зали, а й, можливо, був останнім, хто бачив молодшого живим. Але бесідувати з такою публікою, як швейцари, треба обережно. Бо зазвичай усі вони колись служили як не в Конторі, то в ментурі. Таким настукати - що дурному з гори побігти. Тому довелося відрекомендовуватися по повній формі, показувати посвідчення в розгорнутому вигляді і спілкуватися ввічливо та виключно на «ви». А головне - жодного натяку, за яких саме обставин підозрюваний і його майбутня жертва перетнули закриту зону з грізним написом «вільних місць немає»!

Швейцар аж наприндився від такого політесу, але нічого нового фактично не додав. Парочка вийшла тихо, без пісень і скандалів і одразу повернула в бік місточка. Єдине що молодший прийняв забагато. Бо його хилитало. А от старший тримався спокійно і коли його супутника понесло вбік у черговий раз, зловив його, міцно взяв під руку і вже не відпускав.

Єдине, про що я пошкодував - забув попросити офіціанта зварити мені справжньої кави, як для себе. Бо улюблена кав’ярня київських болільників «Золотий півник» вже відкрилась, але попри назву кави тут