Читати книгу - "Список бажань"

— Якщо все було ще за твоєї молодості, то Сессі вже стара. Коли ти востаннє з нею бачився?

Лоурі почухав підборіддя.

— Коли бачився? Гм, таке питаєш. Та вже років із сорок.

Меґ так і зависла над сидінням.

— Сорок років?! Вона ж могла померти, чи жити в старечому будинку, чи…

— Та ні. Сессі жива, все гаразд. Я це добре знаю.

— Звідки така впевненість? Коли я була в тобі, твій мозок був у далеко не найкращому стані.

Лоурі говорив упевнено:

— Пошлюбне прізвище Сессі — Ворд. Сесилі Ворд. Її мав би знати кожен, навіть така халамидниця, як ти.

Меґ ошелешено гепнулася на сидіння.

— Сесилі Ворд? Та сама?

— Та сама. Вона не завжди була Сесилі Ворд, тоді вона була собою.

Майже прикольно, подумала Меґ.

— То ти твердиш, що мав можливість одружитися з найулюбленішою ірландською вечірньою телебабусею і проґавив свій шанс?

Лоурі затарабанив пальцями по гомілці.

— Угу. Саме це я й кажу.

Меґ свиснула.

— То в тебе манічка. Я думала, що тільки моє життя таке загальмоване.

— Манічка до кінця життя.

— Це ненадовго.

Лоурі враз отямився. Спогади загули, стікаючись в обличчя, наче вода в трубі.

— Атож. Ненадовго. Гадаю, нема потреби розмовляти, якщо ти просто робитимеш, що я скажу.

— Але…

— Ніяких але. Ти тут тільки через те, що мусиш тут бути. Якби все залежало від тебе, ти б уже давно грабувала чиїсь покої просто посеред раю.

З цими словами Лоурі натягнув кепку на очі і вмостився відпочивати. Знову спить? Меґ не вірила власним очам. Спить після того, як прохропів усю ніч. Як може людина, якій лишилось жити півроку, збавляти час на спання? І вона, поглянувши на небо, замахала кулаком. Красно дякую. Найкрасніше дякую. Мій останній шанс урятуватися — а беруть відсилають до цього старого, який ненавидить мене більше, ніж Франко.

Потяг уже прибув до Х’юстона, а Лоурі все давав хропака, розтуливши рота. Меґ мало не вивертало від його пломб. Так наче якийсь допотопний лікар понапихав у діряві зуби шматки вугілля. Краще постав себе на його місце, думала вона. Схоже, Нора разом із усіма речами пропила і Лоуреве бажання мати гарний вигляд. Якби він отакий почухрав дублінськими вулицями, перехожі давали б йому милостиню.

Потрапити до студії національного ірландського телебачення РТІ[5] з цим паном хропаком шансів не було. Щось треба робити. Охоронці Сесилі Ворд навряд чи впустили б цього старого бомжа тільки через те, що давно колись, ще за часів чорно-білого кіно, він не спромігся її поцілувати. Даю пальця відрубати, вона має охоронців; довкола всіх цих суперзірок так і снують м’язисті пацани, щоб жоден фан не міг слова сказати примадонні.

Меґ уявила Лоурі. А-а… е-е… скажіть, прошу, чи можу я пройти? Я маю чотири справи і одного духа, що літає в мене над головою… Бум, геп, геп — асфальт.

Дякую. Якщо вони й виконають якесь бажання, то лише завдяки їй.

Час перевтілення. Меґ на мить завмерла, а тоді впірнула в сонного Маккола. Усе не так погано, казала вона собі. Принаймні ти знаєш, що відбувається.

Старечий мозок спав. Яскраві видіння літали туди-сюди, наче хмаринки. Спи-спи, стара тушко. Нема чого прокидатись. Тобі все одно не сподобається те, що я зроблю. Меґ розігнула скрипучі ноги і зійшла на перон.

Дві черниці позад неї перехрестилися, вони просили Всевишнього, щоб їм не довелося дожити віку так, як оцей нещасний волоцюга.

Ригачка хижо шкірився. Думка про те, що він може вдертися в будь-яку хату, тішила його. ДІРА, подумав він і пролетів крізь Макколові двері. Солідно.

— Їх тут немає, — задзижчав Гоп.

Ригачка облизнув різці:

— Я можу тебе вимкнути, еге ж?

Гоп замиготів, завантажуючи файл.

— Дух не може мене вимкнути. Щонайменша спроба призведе до припинення черепного живлення і миттєвого переміщення на базу.

— Я шугону простісінько в пекло, ти це хотів сказати?

— Саме так.

— Офіґенно. Слухай, можеш стулити пельку, поки я обшукаю хату?

Гоп засміявся, наче малюк до комахи, яку збирався розчавити.

— Я, як ти кажеш, стулю пельку. Але тільки тому, що це найефективніший спосіб вирішення справи.

Ригачка потинявся поміж старими хатніми речами, доки не вирішив, що пошук для нього — заважка робота. Він гепнувся на канапу, настукуючи мелодію кошлатою рукою по полірованій поверхні старого журнального столика.

— Глуха глушина, — сказав він. — Навіть не знаю, якого дідька я сюди вдирався.

Гоп замиготів знову, переглядаючи файл із Ригаччиною справою.

— Нічого дивного для дубоголових. За моїми даними, ти схильний діяти, як укінчений ідіот.

Ригачка скочив із канапи і торохнув нею об стіну.

— Знав я одного такого навчителя, як ти. Я мало не клявся унітазу від його мудрацьких зауважень. Нехилово йому задав. Проколов шини й пошкрябав