Читати книгу - "Штани з Гондурасу"

Я дивився на сусідського кота Антихриста і думав: «Коли б у мого шефа був хвіст, між нами ніколи не виникали б конфлікти…»

Між Антихристом і пуделем Бунцьом конфлікт, правда, виник. Але тільки через те, що Бунцьо по-собачому простий і наївний. Хоч він собака службовий і трохи вчений.

Сусід кинув Бунцьові кісточку. Він ліг собі зручно і почав гризти. Антихристові, видно, кістка сподобалася. Йому завжди подобається те, що перепадає іншим. Сповнений власної гідності, гордості, що походить з левиного роду і живе з господарем під однією стріхою, він, тримаючи хвоста коцюбою, підійшов до Бунця. І простягнув лапу. Мовляв, давай костомаху.

Завжди лагідний і спокійний, Бунцьо вийшов із себе. Гаркнув. Мовляв, май совість. Кістку я заробив чесною службою. Курей чужих з города повиганяв. Та й не голодний ти. Свою пайку отримуєш. В тарілці он молоко зосталося.

На всяк випадок Бунцьо взяв костомаху в зуби і подався в кущі.

Антихристові це не сподобалося. Він вигнув хвоста дугою, сердито провів Бунця поглядом. Тоді, ніби від нічого робити, поважно пересік подвір’я, плигнув на тин, вмостився там і ніби задрімав. Але тільки Бунцьо, догризши свою костомаху, вибіг з кущів і побіг до тину, Антихрист з диким пхиканням стрибнув йому на спину.

Переляканий Бунцьо жалібно заскавучав. Кинувся у відчинені сінешні двері.

Там його підстерігала друга біда. Тікаючи від переслідувача, він зачепив табуретку, на якій стояв тазик з посудом. Тарілки і чашки з дзенькотом розсипалися по підлозі. Господиня схопила віник і почала Бунця молотити. Той з жалібним скавучанням вискочив на подвір’я, забіг у кукурудзу.

Антихрист від задоволення зробив хвоста пужалном і покірно замурликав біля хазяйчиної ноги.

Я дивився на його хвіст і думав. Давши собаці вірний, послужливий характер, а котові — підступний і мстивий, природа правильно вчинила, що почепила їм хвости. І бідний Бунцьо постраждав тільки тому, що, захопившись кісткою, не звернув уваги на хвіст Антихриста.

…Людині природа хвоста не дала.

Нарешті. І на нашій вулиці свято. І ми заживемо. Хімкомбінат у нашому районі будують. Гербіцидів і пестицидів. У радіусі шістдесяти кілометрів не буде жодної мухи. Жодного комара. Що там вже говорити про мошву.

Благодать! Ніщо по тобі не лазить. Ніщо тобі до шкіри не липне. Ніщо не дзижчить набридливо біля вуха.

Правда, знайшлися вже й супротивники. Навіщо, мовляв, вирубувати десятки гектарів лісу? Грабастати під забудову стільки родючої землі? Переселяти села? Коли у нас достобіса пустирів.

Хто тобі на той пустир поїде працювати?

Зарплату більшу даси?

Кому вона тепер потрібна? Тепер кожен хоче, аби тільки десь рахуватися. І більше часу мати. Вільного. Щоб потім його «вбивати». Або перед телевізором. Або по телефону.

— Ну, що ще? Греблю прорвало? У Туркестані? Не бери до голови. Де Туркестан, а де Полісся! Нас не заллє… За спиною одна атомна, а перед носом друга? То ж не бомби… Не хвилюйся! Хто має померти від гербіциду, того не візьме радіація. Он після Чорнобиля люди живуть. Ще… І вмирають своєю смертю, як авторитетно засвідчує медицина…

Потім, де на пустирі подінеш відходи? На купу зсипатимеш? Їх як рвоне вітром, то Верхня Вольта чи Мала Каледонія одразу ж нам ноту протесту: «Ваша хімія труїть нашу худобу і народ!»

Там тої худоби… Як у нас на одній фермі. І того народу. Менше, ніж у Шепетівці. Але міжнародний скандал…

Наш народ хімією не візьмеш. Він стійкий.

Худобі також пропасти не дамо. Наші вчені знають, яка норма гербіцидів допустима. На кілограм ковбаси. І розтлумачать громадськості по телебаченню, у газетах…

Потім, треба ж вивчити, як ті гербіциди і пестициди діють на людський організм. А може, вони якусь кузьку в ньому вбивають…

Отож не треба піднімати хвоста проти будівництва. Не треба казати: «Який дурень прив’язав такий комбінат там, де формується клімат цілої зони?..»

По-перше, не дурень, а вчений. По-друге, не один, а весь інститут. А по-третє, хто тепер знає, де формується який клімат! І якої зони. Нашої, наприклад, у кабінеті. Керівництва району. А воно каже: «Комбінат — це колосально! Нам проведуть асфальтові дороги, набудують міських будинків. З теплими туалетами… І ми будемо мати свої гербіциди. І пестициди…»

А я ніяк не можу второпати: навіщо нам ті гербіциди і пестициди? Хіба для того, щоб на полях замінити робочі руки? Ті, які будуть працювати на комбінаті…

Але ж хтось над цим думає…

Чули? Нове досягнення цивілізації. У школах Бурундії почали вивчати історію свого народу…

Диваки. У передовому світі свою вже давно позабували. А вони тільки вчать. І навіщо? Практика показала, що дурному набагато легше. Не знаю, як у Бурундії, а у Броварах так. За принципом поплавка: чим легше, тим вище. А чим вище — тим дальше від свого коріння.

Що там уже говорити про історію. Мову одбирає. Рідну. Бо вона нагадує, що твоє коріння у землі. Твоїй. Пращурів твоїх.

Ніби із землі коли-небудь виростало щось ненормальне. Ніби мати рідну землю — це ганьба. А найбільша честь бути лопухом. Який липне до конячого хвоста прибульця. І кочує по всьому світу.

Он у Франції лопухів не було. Їх занесли на конячих хвостах. Солдати російської армії. Може, там є і наші. Броварські.