Читати книгу - "Золото і кров Сінопа"

— З чого ти взяв, Богдане? — поцікавився осавул Нетудихата. — Це міг бути звичайний релігійний фанатик, який побачив у тому нещасному всі біди, що, бува, на нас валяться.

— Ні, пане осавуле, фанатик православної віри не стрілятиме такою стрілою. Наконечники зі срібла відливають у таємних ливарнях інквізиції, і вони призначені для вбивства тільки вурдалаків, упирів, відьом і всілякої нечистої сили. Бо тільки срібна стріла і срібна куля мають силу, аби вкоротити віку такій істоті. Отож поміж чесного воїнства завівся чужинець.

Писар, котрий безмовно сидів за своїм столом, подав голос:

— У цій пригоді, панове, є також добрий знак. Якщо нашого Оникія не взяла срібна стріла, — а той, хто випустив її, напевне, був майстром своєї справи, то він — характерник — не є нечистою людиною… Ну, якщо вірити інквізиції щодо властивостей срібної стріли.

— А й справді, — мовив Микошинський. — Виходить, Оникій Колодуба не товариш сатані.Обличчя гетьмана просвітліло; вочевидь, особа характерника його, як вірного церкви, теж бентежила. Та враз воно знову стало заклопотаним.

— Ще один момент, — сказав він. — Той, хто мав наказ убити чаклуна, знає про наш намір здійснити морський похід. Йому невідомо, правда, куди саме. Втім, нам — також… — усміхнувся гетьман. — Якщо він утече, то про все довідаються єзуїти. А там одразу збагнуть, чим це пахне для Речі Посполитої, яка перебуває у вогні повстань. Отож у гирлі Дніпра на нас чатуватиме турецький флот.

— Ти думаєш, пане гетьмане, що поляки насміляться протиставити себе всій Європі, яка піднялась на турка? — озвався осавул.

— Авжеж, ні. Вони знайдуть спосіб передати звістку султанові через турецьких вивідників у Варшаві; вони її ненароком вибовкають.

— Справді, — сказав писар, — ієзуїта треба зловити будь-що. І я, здається, знаю, поміж кого його слід шукати… До того, як вони — новоприбулі — з’явились, було спокійно. Колись давно, правда, по Оникія приходила ціла група “псів господніх”, але їх повкидали в Дніпро, і вони мало не потопились. Ти, Богдане, був тоді на Дінці.

— Не схожі новаки на зловмисників, — озвався осавул. — Всі порубані, хворі…

— Мова йде про одного з них. До того ж минуло два тижні, і більшість з них одужує.

— Якщо твої підозри, писарю, слушні, то інквізиції стане відомо і про посланця Рудольфа Другого, якого вони привели з собою. А це вже зовсім кепсько.

Настав другий день Спаса. Козаки хоч і були ошатно вбрані, але на лицях їхніх бракувало святкової безтурботності. Всіх стривожив замах на характерника. Відчували себе ніяково і новоприбулі, які дедалі частіше ловили на собі підозріливі погляди господарів. Більшість з них одужала, але свіжі шрами потворили кому лице, кому плече, кому груди. Це справді була частина лазарету, якій пощастило вижити. Служба осавула доповіла, що ніхто з сорока семи прибульців не зник.

А тим часом Оникій сидів собі під дубом, ніби нічого й не сталося; біля нього стояли святкові страви, принесені з куренів. Щоправда, від хмільного характерник відмовився.

— Забери оте, Саво, — сказав він Приблуді, показуючи на глек з медовухою. — Нехай хлопці самі вип’ють, а мені принеси узвару… А постривай-но, посидь ще трохи коло мене.

— Оникію, — сказав Сава, — я розумію, чого по тебе приходили пси господні, ти-бо напророчив смерть Стефанові Баторію. Але дотепер ти мешкаєш поміж козаків і ніякої загрози для інквізиції не являєш. Чого вони намагаються тебе зі світу звести?

— Саво, Карпів сину, нехай тобі буде відомо, що смерть короля — то тільки перше моє віщування, яке збулося. За тим багато чого справдилося. І кожного разу пси господні заглядали до книги, в якій занотоване все сказане мною і такими людьми, як я, і повідане їм їхніми вивідниками. На жаль, все воно збувається і надалі збуватиметься. А ті, — Оникій показав кудись рукою, — думають, що я його насилаю… Хочеш запитати, які напасті вже впали? — випередив характерник Савине запитання. — Ну, татари торік спалили Галич, Снятин, Жуків, Тлумач, Тисменицю. А я застерігав про це ще до смерті Баторія. А ось тепер у Львові й Перемишлі мор великий почався. От інквізиція й шукає, на кого б списати ту кару Божу.

— Оникію, а вчорашній замах ти передбачив? — раптом запитав Приблуда.

Характерник подивився пильно. Але на лиці юнака не було знати іронії. Поміркувавши, він відказав похмуро:

— Ні. Учорашній напасник — істота особлива. Вона має властивість бути невидимою для третього ока таких людей, як я… Напевне не знаю, але думаю, що то слуги сатани. Інквізиції про них відомо, і вона їх використовує.

Оникій устромив руку в кишеню шароварів і довго там порпався. Та нарешті витяг і показав Приблуді щось схоже на клаптик луб’я.

— Та чорна душа має, проте, білу чуприну, — сказав характерник. — Оце я зняв сьогодні з лапи мого Стефана. Воно присохло до пазура разом з кров’ю бандюги.

Покидаючи Оникія, Сава завважив подумки, що той після замаху немовби втратив здатність проникати в чужі думки. Та нараз почув услід:

— Не втратив, не втратив…

Загін з п’яти вершників, перебрівши заводі, вибрався на суходіл. Це був острів, порослий березняком. Якби поміж козаків не було того, хто вже тут побував, вони не помітили б хатини під вербами. І дах, і колоди, з яких її було збито, майже суціль вкривала пухнаста латка моху. За кілька кроків плескалися хвилі великої водойми, а на березі ґелготала зграя диких гусей; не ляканих, бо на людей, котрі спішились зовсім поряд, вони не звертали уваги. Проте самі козаки тримали руки хто на ефесі шаблі, хто на пістолі.

— Гей, хто в хаті, зустрічай гостей! — гукнув один з прибулих.

Минуло чимало часу, поки рипнуло і на світ з’явилося щось схоже на лісовика — обросле бородою, з кучмою чорного волосся на голові.