Читати книгу - "Дон Кіхот (Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі)"

її, як славлять люди, премудрий король Португальський. Усі пригоди в замкові принцеси Ладоміри пречудові, написані справді майстерно, мовою вишуканою і водночас ясною, автор уміло дотримує в ній ладу й міри, залежно від того, яких героїв змальовує. Отож, майстре Ніколас, коли буде на те ваша добрая ласка, то сей роман, а також "Амадіс Гальський" не зазнають огненної покари, а вся решта нехай гине — нема чого далі перебирати й перевіряти.

— Не зовсім так, пане куме,— заперечив цилюрник,— бачите, зараз у мене в руках славнозвісний "Дон Бельяніс".

— Сьому,— одрік парох,— за другу, третю й четверту частину не завадило б ревеню дати, аби з них зайва жовч зійшла, та повикидати ще всі дурниці про Замок Слави і іншу таку бридню; тож відкладімо розгляд на потім, побачимо, чи він виправиться, чи ні, та й будемо вже чи карати, чи милувати. А поки що беріть його, куме, до себе додому, лише нікому читати не давайте.

— Оце добре,— сказав цилюрник.

Не бажаючи більше того клопоту з рицарськими романами, він велів клюшниці забрати всі ті фоліанти й повикидати у двір. А клюшниця до того торгу й пішки — книжки палити їй любіше було, аніж тонкеє та широкеє полотно ткати. Вхопила їх цілий оберемок, штук вісім, чи що, та й викинула в вікно. Одну книжку, правда, впустила, ідучи; підняв її цилюрник, аж то "Повість про славного рицаря Тиранта Білого". [45]

— Боже правий! — аж скрикнув парох.— Невже то й справді "Ти-рант Білий"? Дайте мені його, куме, то ж цілий скарб насолоди, ціле море втіхи! Є там зацний рицар Дон Господи-Помилуй Монтальбан-ський, брат його Томас і витязь Фонсека, описується там і двобій хороброго Тиранта з британом, і витівки дівчини Ясочки, і жарти та зальоти вдовички Тихолітської, і, вкінці, любощі цісаревої з стайничим Іполитом. Правду вам кажу, пане куме, штилем своїм ця книжка найкраща в світі: рицарі в ній їдять, сплять, помирають дома в постелі, перед смертю пишуть духівниці, і ще є тут багато всякої всячини, що в інших книжках сього гатунку не знайдеш. Проте автор і тут ухитрився нагородити чимало нісенітниць, що дають нам привід засудити його твір на довічну каторгу. Візьміть його додому, почитайте, то й побачите, що моя правда.

— Нехай і так,— погодився цилюрник.— А що ми зробимо з цими дрібними книжечками?

— То, мабуть, не рицарські романи, а ві >ші,— сказав парох. Розгорнувши одну таку книжку, він побачив, що то була "Діана"

Хорхе де Монтемайора, і, гадаючи, що й інші будуть того самого гатунку, промовив:

— Цих книжок не треба палити, як тамтих: вони не роблять та й не робитимуть такої шкоди, як рицарські романи. Се твори цілком пристойні, вони нікому нічим не загрожують.

— Ох, добродію,— впала в річ небога,— краще буде, як ви і їх на ту кару засудите, бо як вилікуються мій дядько від тої рицарської мани, то їх іще, боронь Боже, на вірші потягне, і забандюриться їм стати пастушком: ходитимуть усе гаями та лугами, співатимуть, у сопілочку свистітимуть або ще й самі поетом зробляться, а то, кажуть, хвороба заразна і невигойна.

— Правду мовить панночка,— сказав парох,— краще нам і цю спокусу з-перед очей нашого приятеля забрати. Та коли вже ми почали з Монтемайорової "Діани", то, як на мене, палити її все-таки не слід, лише повикидати з неї всі вигадки про чарівницю Фелісію та любовне дання, а також занадто розтягнені вірші, а проза нехай собі буде,— се, як-не-як, перша серед книжок подібного роду.

— Далі маємо другу "Діану", що написав Саламантинець,— провадив цилюрник,— і ще одну книгу з такою самою назвою, компонування Хіля Пола.

— Саламантинець нехай іде до тої купи, що в дворі горітиме,— вирішив парох,— а ту "Діану", що Хіль Поло написав, бережімо, буцім то твір самого Аполлона. Але поспішаймо, пане куме, бо вже нерано.

— А ось,— сказав цилюрник, розгортаючи наступний том,— "Щастя кохання" на десять книг, скомпонував же їх сардинський поета Ан-тоніо де Лофрасо.

— Присягаю саном своїм,— промовив парох,— відколи Аполлон Аполлоном, музи музами, а поети поетами, ніхто ще не складав такої цікавої й неподобної книги: по-своєму вона найкраща й найвиборніша між усіма тими, що будь-коли в сьому роді на світ являлася, і хто її не читав, той, можна вважати, зроду не читав нічого кунштовного. Давайте [46] її сюди, куме, то для мене така знахідка, що якби мені хто подарував сутану з флорентинської саржі, то була б напевне менша втіха.

Сеє сказавши, одклав її набік із великим задоволенням, а цилюрник тим часом виголошував:

— Далі йдуть "Іберійський пастух", "Енареські німфи" та "Ліки на ревнощі".

— Що ж нам із ними робити? — спитав парох.— Передамо їх у руки світської влади, сиріч клюшниці, а причин краще не питайте, бо інакше сьому огляду кінця-краю не буде.

— А ось іще "Пастух Філіди".

— То не пастух,— зауважив священик,— а вельми розумний і дотепний великосвітський пан; сю книжку бережіть, як перлину коштовну.

— Оцей грубенький том,— вів далі цилюрник,— має назву "Скарбона розмаїтих поезій".

— Якби їх не було стільки багато,— сказав парох,— то вони цінувалися б вище. Треба вилучити й вичистити з сієї книжки всяку мізерію, що втислася поміж правдиво гарні речі. Не даймо її вогню на поталу, бо автор її — мій приятель, а крім неї, він написав іще й інші твори, піднесені й героїчні.

— А ось "Пісенник" Лопеса Мальдонада,— оголосив цилюрник.

— І сієї книги автор,— промовив парох,— належить до моїх добрих друзів. Коли він сам свої пісні рецитує, то всі дивом дивуються: так же то солодко співає, що прямо душу пориває. Еклоги в нього, щоправда, довгуваті, але, як то кажуть, запас біди не чинить. Нехай же й його книжка йде між вибранці. А то що за книга обік неї?

— "Галатея" Мігеля де Сервантеса,— одказав