Читати книгу - "Язиката Хвеська"

мостом неподалік від заводу «Більшовик», поруч із станцією метро «Шулявська», давно і міцно отаборилися чорношкірі, тримаючи там свій базарчик, торгуючи взуттям та одягом, але переважно — секунд-хендом. Часом відбивалися від зграйки скінхедів, часом гасили пожежі, регулярно платили всі можливі і неможливі штрафи та хабарі, терпіли гуркіт над головою, але трималися за цей плацдарм, мов захисники обложеного Сталінграду — за знаменитий, описаний у легендах, книжках та шкільних підручниках «будинок Павлова».

Те, що відбувалося від вівторка довкола історії зі зниклим жіночим трупом, негрів відверто забавляло.

Вони навіть відмовилися платити якісь невеличкі, але обов'язкові гроші міліцейському патрулю, причому один так і сказав ламаною російською мовою: «З ходячих трупів збирайте!» Звісно, по естафеті про цей небувалий інцидент переповіли в міліцейський Главк, і тепер начальник міліції підозрював: про опущений неграми патруль донесли вже міністру Луценку.

— Китайці теж, — підтримав розмову Шалига. — Особливо ті, які тримають базар на Дарниці.

— Маленький Китай?

— Так точно.

Начальник міліцію знову покрутив ручку по столу, тоді взяв її обома руками, міцно стиснув за кінці.

— Я, Пашо, від середи раком стою знаєш де? — майор кивнув. — І буду стояти, Пашо. Бо ця газетка нас усіх раком поставила, а їй за це нічого не буде. Знаєш, хто її в парламенті прикриває? — майор знову кивнув. — Отак. Там є певні політичні сили. Їм вигідно, аби зараз міліцію в грязюці валяли. А розгрібати все це, Пашо, повинен ти! — натиснувши обома руками, начальник міліції переламав ручку навпіл. — давай ще раз від самого початку. Труп був чи все ж таки не було?

— Не знаю, — чесно признався Шалига. — Хоча кров була. Не багато, але свіжа, не засохла.

— Тоді я інакше запитаю: тіло було?

— Було. Є фотографія. Наші специ кажуть — не підробка.

— Тоді куди це тіло могло зникнути? Може бути, що фотограф знайшов не труп, а лише тяжко поранену людину. Людина ця — жертва нападу, викрадення, її, врешті решт, могли катувати і недомучити, — начальник міліції сам розумів, що говорить не те, але припущення далі лилися на Шалигу нестримним вже потоком. — Коротше, жертва могла рухатися. Фотограф цього не знав, а вона — могла! Навіть припустимо таке, що їй, жертві, вистачило п'ятнадцяти хвилин, аби забратися геть… Але: куди закривавлена людина могла подітися? — він ляснув долонею по столу. — Як далеко могла піти? Чому її ніхто не бачив? Чому нема слідів? Чому ніхто не може знайти закривавлене тіло, чорт забирай! — крапку в його монолозі поставив гуркіт кулака об поверхню стола.

Шалига далі мовчав.

Начальник міліції і без нього прекрасно знав: за ці дні перевірені відомості про жінок, які пішли з дому і не повернулися. Заодно з'ясувалося: дві третини оголошених у розшук уже давно вдома, помирилися з тими, з ким посварилися, ось тільки міліцію повідомити про це чомусь ніхто не потурбувався. Але десятки автоматично закритих справ про зникнення живих, як з'ясувалося, жінок не тішили на фоні зниклої в невідомому напрямку та невідомим способом мертвої жінки.

Ще начальник міліції по великому секрету дізнався: якщо протягом кількох наступних днів масова істерія журналістів довкола ходячого трупа не припиниться, з цього приводу зберуть спеціальне засідання Верховної Ради. Комусь доведеться давати пояснення — і явно не начальнику міліції. І комусь доведеться прощатися з посадою — і явно не міністру внутрішніх справ.

Павло Шалига нічим не міг допомогти. Весь його професійний досвід натикався на глуху стіну містики. Майор сам не раз за ці дні виїздив у той проклятий сквер, і на власні очі бачив: там особливо нема де сховатися. Пустирище. Заморожений через економічну кризу будівельний об'єкт, який навіть не охороняється, тому його облюбували для літньої резиденції місцеві бомжі. Далі — похмура промзона і цей, щоб його розірвало, довбаний інститут. У якому отаборилися хитруни з «Фокусу-плюс». Значить, навіть якби тяжко поранена людина теоретично захотіла зникнути, за такий короткий проміжок часу вона фізично не змогла б відповзти кудись подалі від людських очей.

У п'ятницю під вечір майор Шалига, на рахунку якого — десятки особисто розкритих убивств, змушений був визнати не лише свою поразку, а й взагалі — поразку всієї київської міліції.

А в той самий час у кабінеті головного редактора найпопулярнішої вже кілька днів газети «Фокус-плюс» святкували повну і беззаперечну перемогу розуму над змістом.

Щедро набулькавши коньяку в високу чарку, з яких звичайно п'ють горілку, Ріг простягнув її Максиму Бойку, підсунув шоколадку, хлюпнув собі не так щедро, бо лікарі зробили йому останнє китайське попередження, і урочисто промовив:

— Ну, Максиме Степановичу, що я тобі скажу. Поки що інвестор задоволений. Відомості на зарплату підписав і навіть дав «добро» видати автору ідеї невеличку премію. Вона дорівнює сумі штрафу, яку ти повинен був заплатити за історію з Білим Чаклуном і отим дільничним. Тому штраф твій анулюється. За це і вип'ємо.

Начальник і підлеглий випили, зажували шоколадкою, і Ріг тут же, без довгою паузи, налив Бойкові ще. Цього разу — майже по вінця, собі ж лише трошки поновив.

— Ну, Максиме Степановичу, що я тобі ще скажу, — повів він далі. — За ці кілька днів, що ми з номера в номер даємо розвиток історії про зниклий труп, висуваємо різні версії, і головне — на всіх підставах звинувачуємо ненависну народом міліцію в некомпетентності, тираж газети зріс. По Києву — більше, по регіонах — не так, але все одно — це показник. Це означає, що працювати моя команда може, якщо захоче. Давай за те, аби частіше хотілося!

Бойко кивнув, випив, але не до дна, і жестом зупинив Рога, коли той взявся наливати йому чергову порцію. У вівторок ввечері він остаточно помирився з Іркою, мир був тоді ж підписаний на ліжку, і наступні дні до цього мирного договору лише інтенсивно додавалися нові пункти. Відчуваючи, що вдячний шеф краще накачає його коньяком, який він до того ж сам не купує, а отримує в якості презенту від різних важливих ділових відвідувачів, аніж розщедриться на грошову винагороду, Бойко відчув небезпеку не втриматися. Це означає чергове повернення додому на рогах і відновлення військових дій з дружиною.

— Наші люди тільки такі історії і жеруть, — сказав Максим, аби п'янка хоч чимось нагадувала розмову.

— Мене інше хвилює, — Ріг капнув собі в чарку. — У кожної історії повинен бути кінець. Фінал. Як ми цю будемо закінчувати?

— А все придумано без нас, — заспокоїв шефа Бойко. — Як то кажуть, самим життям. Сьогодні п'ятниця. У суботу на неділю традиційно нічого не відбувається. Наша газета,