Читати книгу - "Восьме коло пекла, Кшиштоф Борунь"

Шлях ішов попід стіною, завертаючи у пролом.

— Впізнаєш це місце? — спитала Кама. Мюнх кивнув.

— Але брама… була не тут! — почав він уривчастим голосом. — Це лише хвіртка в сад, — він показав на пролом. — Була хвіртка… — додав. — А тут, — він описав у повітрі коло, — сад!

Герлах нервово почухав підборіддя.

— Якщо тут був сад, то його, напевне, обступав якийсь мур?

— Авжеж! — квапливо підхопив Мюнх. — Був мур! Високий…

— Ти пам’ятаєш, де він був? — запитав Мікша.

Чернець огледівся, потім рішуче підійшов до стіни, що височіла неподалік од них.

— Тут! А далі там! — він показав рукою вглиб лісу. — Потім праворуч і знову до кляштора. З того боку, недалеко від брами.

— Немає жодних слідів… — зауважила Кама.

— Немає, — стурбовано повторив Мюнх. — Не знаю. А може, не тут?.. Не знаю… Не знаю. Ні! Мур був тут! Напевне! Я пам’ятаю.

— А брама, про яку ви кажете? Де вона має бути? — запитав археолог, уважно дивлячись на ченця. — І що це за брама?

— Кляшторна брама. Головна брама.

— Ну, то ведіть нас до цієї брами, — промовив Герлах, перезирнувшись з Мікшою й Дарецькою.

Мюнх підійшов до пролому й повернув у руїни.

Одначе в проході між мурами він зупинився, уважно оглядаючись довкола.

— Що тут було? — запитав археолог.

— Сіни. А тут кухня! — показав Мюнх на дверний отвір, що заріс кущами. — А там, — він показав на отвір супроти, — сходи до підвалів.

— Ви читали Бергманна?

Мюнх запитливо глянув на Герлаха, потім промовив:

— Не розумію.

— Я гадав, що ви читали працю Бергманна “Звіт про дослідження стародавнього кляштора домініканців в Урбаху”.

— Хто такий Бергманн?

— Історик. Він кілька років вивчав руїни кляштора.

— І що?

— Нічого. Він теж гадав, що десь тут мав бути вхід до підвалів.

— Був. Я пам’ятаю. Тут були сходи! — Мюнх підійшов до пролому. — Все заросло кущами…

— Ходімо далі.

Вони вийшли на просторий квадратовий майданчик, оточений кружганком. Дві стіни лежали в руїнах, дві інші добре збереглися або ж були відбудовані. Посеред майданчика височів колодязь з величезним коловоротом.

— Цього тут не було! — промовив Мюнх.

— Але це дуже старий колодязь, — з сумнівом зауважив археолог.

— Його не було! Я добре пам’ятаю! Колодязь був у саду. Неподалік в’їзної брами.

— Праворуч чи ліворуч?

— Ліворуч. Я зараз покажу. — Модест попрямував до великих кованих дверей у тій частині будівлі, що збереглася. У них були прорубані інші, маленькі дверчата. Вони одразу розчинилися перед Мюнхом, одкриваючи похмурі сіни.

— Якщо ви бажаєте, щоб вас супроводив голос гіда, промовляйте у кожному приміщенні гасло “707”, — долинули з сіней тихі, але виразні слова.

Модест, який саме переступав поріг, зупинився, потім різко відступив.

— Хтось щось промовив. І відчинив двері. А нікого немає. — Він стурбовано оглянувся на Каму.

— Не бійся. Це автомат. Машина, що замінює екскурсовода.

— Машина… — докірливо повторив чернець.

Вони ввійшли в сіни По обидва боки були двері. Одначе Мюнхову увагу привернула неглибока ніша, де біліла тьмяно освітлена постать богоматері. Він наблизився, якусь мить стояв нерухомо, потім повернувся до супутників. Показувало, він чимось глибоко вражений.

— Де вихід? — запитав він.

— Вихід?

— Тут була брама. Чому її замурували?

— Ходімо, побачите самі, — відповів Герлах і, взявши Мюнха за руку, легенько підштовхнув до найближчих бічних дверей.

За дверима був довжелезний коридор із входами до келій. Археолог відчинив одні дверчата.

Простеньке ліжко, клєнчінік,[10] у глибині невеличке прохилене віконце.

Чернець підійшов до вікна. Звідси було видно розлогу долину, що вже потонула у надвечірніх сутінках. Лише далеко, на схилі пагорба, ще горіли в промінні призахідного сонця скляні стіни якихось будівель. Ліс, який ріс на схилах монастирського пагорба, лежав унизу, верхів’я дерев де-не-де виступало над краєм кількаметрової бетонової плити, що підпирала старий фундамент кляштора.

— Що це? Навіщо? — звернувся Мюнх до Герлаха. — Адже тут був шлях!

— Його немає. Тут колись був зсув, — пояснив археолог. — Частина схилу обвалилася. Здається, ще в сімнадцятому, сторіччі. Вісімдесят років тому, щоб запобігти дальшому руйнуванню схилу, було викладено цю бетонову підпору.

— Коли був зсув?

— Років триста п’ятдесят тому. Тоді браму замурували і, очевидно, викопали новий колодязь у дворі. Бо той, у садку, було засипано. Одначе, я гадаю, лишилися якісь сліди, котрі вдасться виявити зондуванням.

Вони вийшли в коридор.

— Де була твоя келія? — спитала Кама.

Мюнх звів на неї очі, але, очевидно, запитання не дійшло до його свідомості, бо за хвилину він спитав:

— Ти щось сказала?

— Я питаю, де була твоя келія?

Обличчя Мюнха нервово затремтіло.

— Моя келія?.. Не тут. З іншого боку. Ближче до каплиці.

Поряд із похиленою дзвіницею, там, де сходились два вцілілі крила кляштора, були двері в каплицю. Мюнх зупинився на порозі й став навколішки на величезній, вищербленій від часу плиті.

Щоб не заважати Мюнхові, який поринув у молитву, Дарецька, Герлах і Мікша, розмовляючи впівголоса, присіли біля колодязя. Ясна річ, говорили лише про одне, як пройшло випробування.

— Або це якийсь великий дослідник у цій царині, що про нього, як не дивно, я нічого не чув, — схвильовано мовив археолог, — або… не знаю навіть, що й подумати.

— А саме? Все,