Читати книгу - "Експедиція «Гондвана», Леонід Михайлович Тендюк"

серединних океанійських хребтів. Рифти — справжні вікна, в яких замість шибок тонка кора, утворена із вичавленої з глибин землі мантійної речовини. Самі розумієте, колего: крізь ті вікна є нагода зазирнути всередину планети, довідатися про механіку походження Землі. А розгадка існування тієї ж таки Гондвани може стати вирішальним штрихом для довершення незакінченого портрета океанського дна, хоч особисто я скептично настроєний, коли йдеться про затонулу Атлантиду, Пацифіду, Лемурію чи Гондвану: геофізичне зондування показало, що їх на серединних океанійських хребтах бути не може. Отже, лишається домалювати решту дна, віднайти там материкову кору — передумову для існування континенту.

«Виходить, не лише ми з Куксою мариністи-живописці, як нас називають корабельні дотепники, а й Гліб Семенович — маляр»», — подумки засміявсь я. І, зачеплений за живе отим його «колега», мовив:

— Мене на «Буревіснику» Адам Варфоломійович теж називав колегою.

— Кава?

— Ви знаєте Адама Варфоломійовича? — здивувавсь я.

— Ще б пак! — відказав Гліб Семенович. — Ми з ним разом навчалися в інституті. На курсі нас називали — такі пустуни, як і ваш Окань! — мене, Горлача (хе-хе, — засміявсь він, — я гарно співав), Кованою Горлянкою, а Адама, який, бувало, випивав відро чаю, — Адам-Чаєм.

Трохи помовчав, замріявшись, потім додав:

— Коли зустрінете товариша Каву, неодмінно перекажіть привіт.

Я пообіцяв виконати його прохання. Задеренчав телефон. Професор зняв трубку. — Іду!

Гліба Семеновича кликали зустрічати — воно щойно вернулося — пірнаюче блюдце.

ЗАГИБЕЛЬ «ОРІОНА»

Вийшов на палубу і я.

Сонце через увесь океан встеляло доріжку. Підняті вітром брижі — ніби викувані з латуні щаблі шторм-трапа, біля приступки якого погойдувався, вернувшись із глибин, підводний човен.

Застроплювати його скочив сам боцман. Матроси й океанологи спостерігали, як Степанович — намоклі, звислі вуса, голомоза голова — шубовстається у воді.

— Бідний дракон, — співчутливо зауважив хтось. — Йому зараз кепсько — клята скоба слизька, спробуй її заарканити.

— Нічого, нічого, — заперечив Кукса. — Нехай трохи краби та лангусти полоскочуть п'ятки — вони в нього, як і душа, задубілі.

— Не ображай Степановича! — заступивсь я.

Тим часом Стецько Мегерович, протиснувшись крізь натовп споглядальників, гримнув:

— Годі байдикувати! Нумо, орли з обскубаним пір'ям, на вахту.

— Прокляття! — прошипів Сашко. — Цей безжальний експлуататор і хвилини не дасть відпочити.

Кукса, як і я, теж щойно фарбував. Працював позачергово. Але з штурманом сперечатися не став, покірно пішов на місток.

Я знехотя поплентався за ним.

— Мегер-pa! Ме-герра! — угледівши навігатора, заволала папуга.

Капітан час від часу виносив клітку з каюти в ходову рубку, суворо наказавши не вчити птаха лихословити. Проте наказав тоді, коли ми його вже дечого навчили.

Стецько Мегерович кинув сердитий погляд на пір'їстого пересмішника, а нам, учителям папуги, велів протерти й почистити і без того чисті навігаційні прилади.

На щастя, трудилися недовго. Як тільки пірнаюче блюдце опинилось на палубі, Гордій Гордійович подав команду:

— Васько, до стерна! Курс — сто десять градусів.

Судно рушило з місця.

Данило й Кім (вони, я чув краєм вуха, докладно розповідали начальнику експедиції про свою подорож) таки знайшли «Оріон». З допомогою механічної руки-маніпулятора прикріпили до його борту трос і поплавок.

До того поплавка, що розсотавши, потягнув із глибин довжелезну линву, ми і йшли. Мічений білим та червоним буйок здалеку виднів на поверхні моря.

От і все… Ніби труну, безмовно піднімали наші хлопці «Оріон».

Апарат був такої міцності, що ніяка сила не владна його сплюснути чи погнути. І, навіть побувавши в лещатах скель, він вийшов цілий, з невеликими подряпинами на борту.

І все-таки, незважаючи на неприступність і надійність, човен став пасткою — вийти з нього без сторонньої допомоги, тим паче на глибині, акванавти не могли.

Було видно, хвилі, набігши, ніби в прощальних обіймах, стисли «Оріон», і він, підхоплений тросами з «Садка», залишив море.

Їх було троє — молодих, відважних дослідників. Троє юнаків, для яких уже ніколи не заголубіє небо і чайка не прокричить…

Коли відкрили люк верхньої рубки і проникли всередину, жахнулися: акванавти, немов живі, сиділи в кріслах. І, навіть гинучи, вони думали про тих, хто піде по непройденій ними дорозі. Про це розповіли щоденник та бортовий журнал, знайдені в одному з відсіків «Оріона».

Сторінки з щоденника молодшого акванавта Ювана «…До побачення, порт Брісбен! Третій місяць наша науково-дослідна армада, до якої входять кораблі забезпечення та судно-носій з батискафом і підводними човнами на борту (серед них — «Оріон»), петляє між атолів і невеликих острівців.

Почалося з того, що ми збиралися пірнати на сході Австралії, біля Великого Бар'єрного рифу.

Для природознавців, хто досліджує фауну й флору тропічних морів, кращого місця годі й бажати. Кожен острів і кожна банка, в торочці рифів, справжня лабораторія: тільки не лінуйся — працюй!

І ми працювали. Біологи збирали зразки підводного рослинного світу, іхтіологи ловили жучків та рибок. Ну, а нам, гідронавтам, поки що доводилось загорати. Спуск батискафа планувався на пізніше, а підводні роботи з аквалангом, на невеликих глибинах, ми не вважали за серйозне заняття.

Люблю я море, хоч і виріс далеко від нього. По-своєму люблю.

Помітив давно: коли довго не бачу берега, проклинаю усе на світі, каюся, картаю себе, що зв'язав долю з кораблями. Ждеш, мариш пошвидше вернутися додому. Та от — земля. Минає небагато часу, як уже думаєш: коли б то, нарешті, в плавання!

Цього разу, як ніколи, рейс цікавий і з безліччю несподіванок.

Неждано-негадано начальник експедиції — він же й генеральний директор Океанологічного центру — адмірал сер Д'Юк оголосив: два дослідні кораблі залишають Великий Бар'єрний риф і приєднуються до суден, які, за Міжнародною програмою, вивчатимуть верхню мантію Землі і шукатимуть Гондвану.

Я