Читати книгу - "Знищ мене"

Я починаю бігти.

Затиснута в коридорі, я пробігаю повз приголомшених солдатів, надто наляканих, щоб мене зупинити. Я не знаю, що роблю, чому вважаю, що можу втекти звідси, і куди мені зараз податися. Намагаюся дістатися ліфта, бо, мені здається, так можна виграти час. Я не знаю, що мені робити далі.

Накази Варнера відлунюють від стін і вибухають у моїх вухах. Йому не доводиться мене переслідувати. Інші зроблять брудну роботу за нього.

Переді мною шикуються солдати. Позаду мене.

Біля мене.

Я не можу дихати.

Я кручуся в колі своєї дурості, паніки, болю, викликаних думкою про те, що я мимохіть можу зробити з Дженкінзом. Що він мимохіть зробить зі мною. Що станеться з нами обома, попри наші найкращі наміри.

– Хапайте її, – спокійно промовляє Варнер. Тиша заполоняє кожен куточок цієї будівлі. Його голос – єдиний звук у кімнаті.

Дженкінз виступає наперед.

Мої очі сльозяться, і я заплющую їх. Мені складно їх знову розплющити. Я оглядаюся назад на натовп і бачу в ньому знайоме обличчя. Адам дивиться на мене, він нажаханий.

Усе моє тіло палає від сорому. Дженкінз простягає до мене руку.

Мої кістки підгинаються синхронно з ударами серця. Я сповзаю на підлогу, складаючись, немов гофрований папір. Мої руки в цій подраній футболці так болісно оголені.

– Ні, – я затримую простягнуту руку, благаючи очима, вдивляючись в обличчя цього незнайомого чоловіка. – Будь ласка, ні. – Мій голос переривається. – Ви ж не хочете мене торкатися…

– Я й не казав, що хочу, – голос Дженкінза глибокий, спокійний, сповнений жалю. У Дженкінза немає рукавиць, жодного захисту, жодного підготування, жодної можливості захиститися.

– Це був прямий наказ, солдате, – гарчить Варнер, хапаючись за пістолет при боці.

Дженкінз хапає мою руку.

НІ. НІ. НІ.

Я задихаюся.

Кров струменить венами, немов бурхлива ріка, хвилі тепла розходяться тілом. Я відчуваю його біль, відчуваю силу, що витікає з його тіла, удари його серця відлунюють у моєму вусі, і моя голова йде обертом від адреналіну, що переповнює все моє єство.

Я почуваюся живою.

Я б хотіла, щоб це завдавало мені страждань. Я б хотіла, щоб це знищувало мене. Я би хотіла ненавидіти силу, нанизану на мій скелет.

Але ні. Моя шкіра пульсує від чийогось життя, і я не ненавиджу це відчуття.

Я ненавиджу себе за те, що дістаю від цього задоволення. Я насолоджуюся тим, як це – наповнюватися життям, надією і людською силою, більшими, ніж ті, на які я здатна. Його біль дає мені насолоду, про яку я не просила.

І він не відходить.

Але він не відходить, бо не може. Тому що це я маю обірвати контакт. Тому що біль робить його безсилим. Бо він піймався в мою пастку.

Тому що я – Венерина мухоловка. Я смертельна.

Я падаю на спину і б’ю його в груди, відштовхуючи від себе, відштовхуючи його вагу від свого маленького тіла, і його непорушне тіло падає біля мого. Раптом я кричу та намагаюся роздивитися щось крізь запону сліз на своїх очах; я гикаю, я в істериці, нажахана непорушним виразом обличчя цього чоловіка, застиглими хрипами на його паралізованих губах.

Я вириваюсь і подаюся назад. Море солдатів розходиться переді мною. На кожному обличчі подив і відвертий жах. Дженкінз лежить на підлозі, і ніхто навіть не намагається до нього наблизитися.

– Хто-небудь, допоможіть йому, – волаю я. – Хто-небудь, допоможіть йому! Йому потрібен лікар – його треба забрати… він… о господи… що я наробила…

– Джульєтто…

– НЕ ТОРКАЙТЕСЯ МЕНЕ… ВИ НЕ ПОВИННІ МЕНЕ ТОРКАТИСЯ…

Варнер знову в рукавицях, він намагається пригорнути мене, намагається пригладити моє волосся, намагається витерти сльози, а я хочу його вбити.

– Джульєтто, тобі потрібно заспокоїтися…

– ДОПОМОЖІТЬ ЙОМУ! – кричу я, падаючи на коліна, мій погляд прикутий до постаті на підлозі. Інші солдати нарешті підходять ближче, обережно, немов постраждалий може бути заразним.

– Будь ласка, ви маєте йому допомогти! Будь ласка…

– Кенте, Кертісе, Соледаде. ПОДБАЙТЕ ПРО ЦЕ, – вигукує Варнер, перш ніж схопити мене в обійми.

Я ще шарпаюся, доки світ навколо потьмарюється.

Стеля входить і виходить з фокусу.

Голова важка, зображення розмите, серце калатає. Виразний присмак паніки заліг десь під язиком, і я силуюся пригадати, звідки він. Намагаюся сісти і не можу згадати, чому лежу.

На моїх плечах чиїсь руки.

– Як ти почуваєшся? – Варнер дивиться на мене згори вниз.

Спогади раптом спалахують перед моїми очима, обличчя Дженкінза спливає у свідомості, і я розмахую кулаками й кричу, щоб Варнер мене облишив, намагаюся вирватися з його рук, але він лише усміхається. Коротко сміється. Притискає мої руки вниз до тулуба.

– Ну, принаймні ти прокинулася, – зітхає він. – На мить ти мене налякала.

Я намагаюся знову оволодіти своїми неслухняними кінцівками.

Переклад Вікторії Івченко. (Прим. перекл.)

Повернутися