Читати книгу - "Пригоди Гекльберрі Фінна, Марк Твен"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
- Здоров, Джіме! - та й виліз із кущів.
А він як підскочить, очиська вилупив. А тоді впав навколішки, склав руки й почав благати:
- Не руш мене, не руш! Я ніколи мерців не кривдив. Я завжди любив померлих і робив для них усе що міг. Іди собі назад до річки! Ой, не чіпай старого Джіма, залиш його! Він же завжди з тобою приятелював!
Мені недовго довелося переконувати старого, що я справді не мрець. Я дуже зрадів, коли побачив Джіма. Тепер я вже був не самотній. Я не боявся, що він викаже, де я переховуюсь,- я так йому й сказав. Я весь час говорив, а він сидів мовчки й дивився на мене. Тоді я й кажу:
- Тепер уже зовсім розвиднілося. Не завадило б поснідати. Розпали-но багаття, підкинь більше хмизу.
- А нащо ж його розпалювати? Хіба на те, щоб варити суниці та різну негідь? Але ти маєш рушницю, еге? З нею ми можемо добути собі чогось кращого за суниці.
- Суниці та різна негідь...- кажу я.- Цим ти годувався?
- Я не міг нічого іншого роздобути,- каже він.
- Ого! А чи давно ти на острові, Джіме?
- Я попав сюди другої ночі по тому, як тебе вбили.
- І ти був тут увесь час?
- Атож.
- І нічого не їв, окрім цієї погані?
- Ні, сер, анічогісінько.
- Ну то ти, мабуть, страшенно зголоднів, еге?
- Я, здається, міг би зараз коняку з՚їсти! Їй-богу, міг би! А ти давно вже на острові?
- З тієї ночі, як мене вбили.
- Ти диви! А що ж ти їв? Е-е, таж маєш рушницю. Ого! Це добряча штука! Тепер ти підстрель що-небудь, а я тим часом розпалю багаття.
Ми разом пішли до того місця, де стояв мій човен, і, поки Джім розводив вогонь на галявинці між деревами, я приніс борошно, і копчену поребрину, і каву, і кавник, і сковорідку, і цукор, і бляшані кухлі; негр аж остовпів з подиву, гадаючи, що все те я добув чаклунством. Ще й до того я впіймав на гачок добрячого сома, а Джім порізав його своїм ножем і засмажив.
Коли сніданок був готовий, ми порозлягалися на траві й поїли його просто з вогню. Джім так уминав, що аж за вухами лящало,- він же перед тим мало не помер з голоду. Правду сказати, ми обидва понаїдалися аж по самісіньку зав՚язку, а коли наситилися, лягли відпочити.
Джім помовчав трохи, а тоді й питає:
- Слухай-но, Геку, а кого ж то вбили в отій халупі, якщо не тебе?
Тоді я розповів йому все, як воно було, а він слухав, слухав та й каже:
- Ну й спритний же ти хлопець! Навіть Том Сойєр і той краще не придумав би.
Тоді я спитався в нього:
- А ти як тут опинився, Джіме? Який дідько тебе заніс на острів?
Він зніяковів і якусь хвилину мовчав. А потім і каже:
- Мабуть, краще нічого не говорити.
- Чому, Джіме?
- Знаєш, є на те причини... А ти мене не викажеш, якщо я розповім тобі всю правду? Ти ж нікому не скажеш, Геку?
- Та нехай мене грім торохне, коли я кому скажу, Джіме!
- Ну добре, я тобі вірю, Геку... Я... я втік.
- Джіме!
- Пам՚ятай, ти обіцяв нікому не казати! Сам знаєш, що обіцяв нікому не казати, Геку!
- Авжеж, знаю. Раз обіцяв нікому не казати, то й не скажу. Слово індіанця, нікому не скажу! Всі назвуть мене, звісно, підлим аболіціоністом і зневажатимуть за те, що я тебе не виказую, ну й нехай собі, чхав я на них! Я нікому нічого не скажу і туди більше не повернуся - нізащо! Отже, шквар, розповідай!
- Ну, то он як воно сталося. Стара господиня, цебто міс Уотсон, усе гризла мене й гризла, їй-богу, життя мені від неї не було, а все ж вона завсіди казала, що зроду не продасть мене до Орлеана. Та ось я помітив, що останнім часом до неї вчащає один чоловічок, що неграми торгує, ну, я й занепокоївся. Якось пізнього вечора підкрався я до дверей, а двері ті були трохи відхилені, і чую, як стара господиня каже до вдови, що вона, мовляв, надумала продати мене аж у Орлеан; їй, мовляв, таке зовсім і не до душі, та коли ж за мене дають вісімсот доларів, то де вже там устояти проти такої купи грошей! Удова намагалася відраяти її від цього, мовляв, не треба мене продавати, та я вже й не став дожидатися, чим та розмова скінчиться, а метнувся звідтіль і накивав п՚ятами.
Збіг я з горба - думав поцупити якого човна десь на річці вище міста; але на березі вешталося сила люду, то я й сховався в старій бондарні, щоб пересидіти який час, поки всі порозходяться. Просидів я там цілу ніч. Усе хтось швендяє та й швендяє поблизу! Годині десь о шостій ранку почали пливти повз мене човни, а близько восьмої чи дев՚ятої - в кожному з них, чую, тільки об тім і гомонять, як твій батько приїхав до міста й розповів, що тебе вбили. У тих човнах сиділи леді й джентльмени, що їхали оглядати місце вбивства. Часом човни приставали до берега, щоб вони перепочили, перше ніж переправитися через річку; ото із їхніх розмов я й довідався про вбивство. Мені було дуже шкода, що тебе вбили, Геку... Але тепер, звісно, вже ні.
Я пролежав під стружками цілий день, добре зголоднів, але анітрохи не боявся; я ж знав, що стара господиня й удова підуть відразу по сніданкові на молитовне зібрання й проведуть там цілий день; вони подумають, що я вранці, як і завжди, погнав худобу на пашу, отож мене кинуться шукати аж увечері, як уже зовсім смеркне. Та й слуги також нічого не помітять, бо кожне з них тікає погуляти, поки старих немає вдома.
Ну отож тільки-но стемніло, вийшов
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пригоди Гекльберрі Фінна, Марк Твен», після закриття браузера.