Читати книгу - "Нічний політ, Антуан де Сент Екзюпері"

Службовці, готуючи документи для європейського поштового, працювали абияк, знаючи, що виліт затримається. Телефонували зі стартового майданчика - вимагали інструкції для команд, чиє чергування стало безцільне. Всі життєві функції були ніби заморожені. «Ось вона, смерть!» - подумав Рів'єр. Справа його життя лягла в дрейф, ніби вітрильник, застуканий штилем у чистому морі.

Він почув голос Робіно:

- Пане директоре… вони одружені всього півтора місяця…

- Ідіть працювати…

Рів'єр досі ще дивився на секретарів і бачив за ними підсобних робітників, механіків, пілотів, усіх тих, хто своєю вірою творців помагав йому в праці. Він подумав про дрібні міста давніх часів. Почувши про «Острови», їхні мешканці збудували корабель і наладували його своїми надіями. Щоб усі побачили, як ці надії розгортають вітрила над морем. I люди виросли, вирвалися з вузького світу: корабель приніс їм визволення. «Сама з себе мета, можливо, нічого не виправдує: але чин рятує нас від смерті. Завдяки своєму кораблеві ці люди знайшли безсмертя».

I якщо Рів'єр верне телеграмам їхній справдешній зміст, якщо він верне черговим командам тривожну нетерплячку, а пілотам - їхню сповнену драматизму мету, це буде змагання Рів'єра зі смертю. Його справа знову наповниться життям, як наповнюються свіжим вітром вітрила кораблів у чистому морі.

Комодоро-Рівадія більше нічого не чує, але через двадцять хвилин Байя-Бланка, розташована за тисячу кілометрів від Комодоро, ловить друге послання:

«Спускаємося. Входимо в хмари…»

Потім - три слова нерозбірливого тексту доходять до радіостанції Трілью:

«Нічого не видно…»

Такі вже короткі хвилі. Там їх зловиш, тут нічого не чутно. Потім нараз усе міняється без усякої причини. I екіпаж, що летить бозна-де, виникає перед живими так, ніби він існує поза часом і простором. I слова, що проступають на білих аркушах біля апаратів радіостанцій, написані вже рукою привидів.

Скінчився бензин? Чи перед лицем неминучої аварії пілот вирішив зробити останню ставку: сісти на землю, не розбившись об неї?

Голос Буенос-Айреса наказує Трілью:

«Запитайте його про це».

Апаратна радіостанції схожа на лабораторію: нікель, мідь, манометри, мережа дротів. Чергові радисти в білих халатах мовчазно схилились над столами, і здається, ніби вони провадять якийсь дослід.

Чуйними пальцями торкаються радисти приладів: вони ведуть розвідку магнітного неба, ніби намацуючи чарівною паличкою золоту жилу.

- Не відповідає?

- Не відповідає.

Можливо, їм пощастить почути звук, що виявився б ознакою життя. Якщо літак та його бортові вогні знову піднімаються до зірок, можливо, пощастить почути, як співає та зірка.

Секунди течуть. Вони течуть, мов кров. Чи триває політ? Кожна секунда несе з собою якусь частку надії. I починає здаватися, що минулий час - руйнівна сила. Час витрачає двадцять сторіч, щоб прокласти собі дорогу через граніт і обернути храм у купу пороху; тепер ці сторіччя руйнації, стиснувшись пружиною, нависли над екіпажем: пружина щомиті загрожує розпростатися.

Кожна секунда щось несе з собою. Несе голос Фаб'єнів, сміх Фаб'єнів, його усмішку. Усе шириться влада мовчання. Воно наливається вагою, навалюючись на екіпаж, як товщінь океану.

Хтось каже:

- Година сорок. Бензин вийшов. Не може бути, щоб вони ще летіли.

Западає тиша.

На вустах якийсь гіркий незрозумілий присмак, як наприкінці довгої дороги. Скоїлося щось невідоме - воно викликає невиразне відчуття огиди. Серед усіх цих нікельованих деталей, серед мідяних артерій відчувається сум - той самий, що панує над зруйнованими заводами. Устаткування здається важке, непотрібне, марне - здається тягарем мертвого галуззя.

Лишається ждати дня.

За кілька годин Аргентина спливає з глибин назустріч дневі, і люди зостаються на своїх місцях, як на піщаному березі, дивлячись, як повільно виступає з води невід. А що в ньому - невідомо…

Рів'єр у своєму кабінеті відчуває ту гірку спустошеність, яку спізнаєш тільки в час великих бідувань, коли доля звільняє людину від доконечності щось вирішувати. Він підняв на ноги всю поліцію. Більше він не може нічого вчинити. Тільки чекати.

Проте лад має панувати навіть у домі небіжчика. Рів'єр подає знак Робіно:

- Дайте телеграму північним районам: передбачається значне спізнення патагонського поштового. Щоб не затримувати поштовий на Європу, патагонську пошту відправимо з наступним європейським.

Трохи горблячись, Рів'єр схиляється над столом. Потім робить над собою зусилля, змушує себе згадати щось важливе… Ага! I щоб знов не забути, кличе:

- Робіно!

- Пане директоре?..

- Підготуйте проект наказу. Пілотам заборонено перевищувати тисячу дев'ятсот обертів. Вони нівечать мені мотори.

- Гаразд, пане директоре.

Рів'єр горбиться ще більше. Добре б зараз побути самому.

- Ідіть, Робіно. Ідіть, соколику.

I інспектора Робіно жахає ця рівність перед лицем привидів.

Робіно зажурено снував конторою. Життя компанії сповільнилося: нічний виліт поштового, що звичайно стартує о другій, очевидно, буде скасовано, і літак вилетить тільки на світанку. Службовці з похмурими лицями ще чергували, але їхнє чергування було марне. З північних аеропортів метеозведення ще надходили зі звичною регулярністю: але всі ці слова про ясне небо, про повний місяць і цілковиту тишу викликали тепер лиш уявлення про якесь неживе царство. Місячна, кам'яниста пустеля…

Перебираючи без усякої мети течку з паперами, що над нею працював завідувач бюро, Робіно раптом виявив, що той стоїть просто нього з нахабно-поштивим виглядом,- чекаючи, коли йому нарешті вернуть його течку. Здавалось, він казав: «Звісно, як ваша ласка, та все ж то мої папери…» Від такої поведінки підлеглого інспектора аж пересмикнуло, але він не здобувся на слова і роздратовано простяг йому течку. Завідувач бюро вернувся на своє місце з виглядом несказанно шляхетним. «Мені треба б послати його до дідька!» - подумав Робіно. I з гідністю ступив кілька кроків кімнатою, думаючи про драму. Ця драма накличе неласку на Рів'єра, котрий мовив йому: «Соколику…» Ніколи ще людина так не потребувала підтримки. Робіно щиро пожалів Рів'єра. Він перебирав в умі кілька туманних фраз, призначених для співчуття та потіхи. Його пойняв порив, що здався йому прекрасним. Робіно тихенько постукав у двері. Відповіді не було. Не