Читати книгу - "Моя неймовірна спокуса, Аріана Мел"

Зранку вирішую, що прийти на роботу буде краще якнайраніше, щоб змінімізувати шанси на зустріч з Давидом. Тож о восьмій ранку я вже стукаю в двері офісу. Наш охоронець, дядько Вадим, здивовано вигинає кущисті брови. 

— Ти перша сьогодні, Злато, — усміхається, — Оце порив до роботи!

— Так, доброго ранку! Вирішила, що так буде продуктивніше, — усміхаюсь у відповідь.

До приходу всіх наших, я встигаю і каву попити і пошту проглянути і навіть декому з клієнтів відтелефонувати. 

— О, привіт, трудівничка, — Аліна першою заходить в офіс.

Я відриваю погляд від монітора.

— І тобі привіт, — виходить трохи криво усміхнутись.

Вона підходить ближче. Окидує мене уважним поглядом.

— Вихідні, я так розумію, не надто вдалися? — не так уточняє, як констатує очевидне.

Ця жінка завжди уважна до деталей.

— Так, не надто, — не хочеться якраз вдаватися в ці деталі, тим паче я ще не знаю, як сьогодні себе поведе Давид. Все всередині мене стискається від цієї думки.

— Дівчата, йду робити каву. Хто що буде? — питає Олеся.

— Я — пас, дякую. Аліно, ти що? — чіпляюсь за шанс змінити тему.

Вона відходить від мого столу. Я видихаю.

На щастя часу роздумувати і сумувати немає. Дзвонить один з моїх ключових клієнтів. Відповідаю на дзвінок, наче хапаюсь за рятувальне коло, зазираю в монітор і занурююсь з головою у робочий процес. Цілий день, як на голках. Розтягую час як можу, щоб останньою йти з офісу. На щастя сьогодні я Сотника так і не бачу.

Виснажена і від роботи і від цього напруження вирішую повертатися додому пішки, тим більше, що вечір зовсім не спекотний як на червень. Небо забарвлюється по трохи в фіолетово-рожеві кольори. У повітрі пахне теплом і літом. Дійшовши до свого будинку, я нарешті трохи оговтуюсь.

Ввечері, вже вдома, сиджу на кухні і п’ю ромашковий чай. Я шкодую, що ми на такій ноті розбіглися. У душі ще млосно від тої сварки, його образливих слів. Можливо так справді буде краще, бо я себе винною відчувала тільки через думки про іншого, а якщо б не приведи Господи, я таки піддалася цьому шаленству?

Беру чашку з чаєм і суну у вітальню. Згортаюсь калачиком на дивані і вмикаю телевізор. Спочатку на якийсь любовний серіал клацнула. Так, щось не хочеться. Своєї драми в житті вистачає.

О, новини. Нехай, подивлюся що нового в місті робиться. За декілька хвилин, на екрані з’являється обличчя Веремія. Він дає якесь інтерв’ю. Там десь у всесвіті явно вирішили познущатися з мене!

Роздратовано клацаю на кнопку вимкнення на пульті. На сьогодні з мене досить! Відставляю чашку з недопитим ромашковим чаєм на низенький столик біля дивану і йду спати.

Тиждень просто пролітає. Я все так же ж приходжу першою в офіс і останньою йду. З Давидом за ці дні ми жодного разу не бачимось. Але напруга від постійного очікування тільки наростає.

Бриля я теж більше не бачу, хоча можливо це тому, що я свідомо намагаюся уникати ті місця, де ми могли б зустрітись.

Але щось в атмосфері офісу невловимо змінюється. Часом я ловлю на собі зацікавлені погляди, часом вони співчутливі, а часом зневажливі. Складається враження, що відбувається щось, про що всі знають окрім мене.

В п’ятницю по обіді моя цікавість перемагає і я пишу Аліні у приватні повідомлення :

Я: «Аліно, що сталося? Поясни мені хоч ти.»

Аліна: «Злато, не впевнена що тобі захочеться це почути»

Я: «Благаю, скажи. Мене вже ці незрозумілі погляди геть вибісили»

Аліна:«Ой, гаразд, Злато. Але я — просто посланець»

Неприємний холодок біжить спиною у передчутті катастрофи.

Аліна:«Тут така справа. Офісом з вівторка гуляє інфа, що ти зрадила Давиду..з Брилем. »

Веремія в місті знають. Він є власником однієї з великих юридичних фірм. Не дивно, що таку новину одразу підхопили і буквально смакують нею. Адже про його особисте життя нічого невідомо. Він такі речі тримає за сімома замками.

Я втрачаю дар мови, щоки палають багрянцем.«Це як так?! Це звідки?!» — задихаюсь подумки. Серце пришвидшено калатає і віддає гулом у скронях. Мої пальці поневолі стискаються у кулаки. Обводжу поглядом кабінет. Дівчата зайняті кожна своєю справою, лише Аліна співчутливо зиркає. Денис щось шкрябає в блокноті, час від часу ковзаючи по мені колючим поглядом і кривлячи губи у презирливій посмішці. 

То ось чому на мене так дивляться!

Я: «І звідки така інфа? Хто розпустив такі брудні плітки?»

Аліна:«Нуу, я почула це в курилці, хлопці між собою обговорювали»

Це ще гірше, отже знає вся фірма. Мені на очі набігають злі сльози. Я кліпаю раз, другий. Так, Злато. Спокійно! Не дай нікому зрозуміти, що тобі боляче. Бо це ще підлиє масла у вогонь. Скажуть, що винною відчуваю себе, бо так і є.

Боже, це ж гірше не придумаєш!

Не складно здогадатися хто випустив таку гидоту в світ. Мабуть в понеділок Давид з Денисом позапланово зустрілись. Але як Давид міг так зі мною вчинити?!Як він міг? І це після слів про кохання?!

«Про яке кохання?!» — лютую подумки.

В цей момент в мені щось ламається, щось з тих ніжних почуттів, що ще залишалися до Давида.

І хто ж з нас більший зрадник?!

Ледь досиджую до кінця дня. Йду все так же останньою, зіславшись на завантаженість роботою. І тільки діставшись квартири даю собі волю. Вдома ридаю в подушку весь вечір і засинаю із розпухшим від сліз обличчям. Сплю я також жахливо. Ввісні постійно від когось намагаюся втекти.

Коли зранку ледь розліплюю очі, то перше що думаю це, те що яке щастя, що сьогодні субота. Це означає, що у мене є цілих два дні, щоб зліпити себе заново докупи.

Доки стою під прохолодними струменями води, роздумую як бути далі. Знову потрібно щось вирішувати. Виходжу з душу, закутуюсь в халат і бачу, що плюмкнув телефон. Дивлюся на екран — пропущений дзвінок від Валерія Остаповича.

Дивно, що в суботу. Мабуть, щось важливе. І вже не роздумую. Швиденько набираю у відповідь.