Читати книгу - "Смерть для чайників, Літа Най"

– Випий, – дівчина злегка махнула рукою і напівпорожня пляшка, що стояла на барній стійці, сама підсунулась до мене.

– Ні, дякую, – спробувала посміхнутися я. Хоч я й бачила, що Лілі заковтнула половину, мені все одно було страшно пити цю рідину. – Може, у тебе є пігулка від голови?

– Облиш, тут немає нічого небезпечного, – швидко зрозуміла вона, що мене бентежить. – Це просто скажімо так ліки для відновлення. Їх навіть дітям дають, у правильному дозуванні, звичайно.

– І яка доза для мене? – простягши руку, я взяла пляшку.

– Пари ковтків вистачить.

Я прокрутила кришку та принюхалася до прозорої рідини. Жодного запаху я не відчула. На свій страх і ризик зробила акуратний ковток, а після того як рідина потекла горлом і я відчула її смак, зробила ще кілька.

– Воно точнісінько як домашній вишневий сік, який мама готує влітку.

– Це він для тебе має такий смак.

– Як це? – не зрозуміла я.

– Відновлювач на смак для кожної людини різний. Здебільшого залежить від того, що ти любиш чи що хочеш випити.

Перебуваючи в повному потрясінні від почутого, я почала відчувати різкий приплив сил. Зник не тільки головний біль, а й тяжкість у тілі, ускладнене дихання, незрозуміле почуття холоду, що пробивало мене весь цей час.

– До речі дивне питання, але твій собака може збільшуватись у розмірі?

До цього пес, що спокійно лежав на дивані, різко зіскочив з нього і буквально через секунду вже був біля моїх ніг, при цьому сердито гарчав. Лілі, побачивши цю картину, лише розсміялася і безтурботно кинула:

– Маре, заспокойся, вона не хотіла тебе образити. А ти не бійся, він тобі не зашкодить.

Легко сказати не бійся. Не біля її ніг стоїть розлючений пес. Хоча наступного моменту доберман уже вальяжною ходою прямував назад до свого ложа. Ось це дресирування.

– А у скільки разів? – несподівано спитала Лілі. Я не зовсім зрозуміла про що вона, тому дівчина додала: – Став більше у два, три, чотири рази?

Я ще більше здивувалася такому питанню. Інший би на її місці вирішив уточнити, чи не здалося мені, а вона питає, у скільки саме разів збільшився доберман.

– Не знаю, – протягла я. – Ростом став трохи вищим і ширшим, а ще м'язи збільшилися, і стали так моторошно випирати.

– І це все? – хмикнула вона і звернулася до свого пса: – Міг би і не виступати тут тепер.

– Тобто це цілком природно, коли пес стає то більшим, то меншим?

Доберман підвів голову й знову вишкірився на мене.

– Якщо ти продовжиш його дратувати, я не ручаюсь за твою безпеку.

– Чим я його дратую? – щиро здивувалася я.

– Мар не собака, – піднявши брову, заявила Лілі, ніби це само собою зрозуміле.

– А ну так, я забула, здається, саме так виглядають морські свинки, – в'їдливо кинула я. Мене це справді обурило. – Для мене великий чорний доберман – це собака. Якщо ти маєш кращий варіант, тоді кажи.

Дівчина не розлютилася, навпаки мій випад її розсмішив. І трохи подумавши, вона сказала:

– Люди в міфології мають таку істоту – фамільяр, – такого я точно не очікувала і здивовано завмерла, а Літі продовжила: – Взагалі їх по-різному називають: дух, демон, привид, нечисть, хранитель, нагваль. Але у всіх їх є одна загальна ознака – вони належать господарям, які володіють магією. Все трохи складніше, ніж у книжках і фільмах, де у відьми є чорний кіт, який безперестанку базікає і капостить. Але для того щоб жити серед людей вони набувають вигляду істоти з цього світу. Собаки, наприклад.

– Тобто він тобі… – мені хотілося сказати служить, але це видалося надто грубим словом, – допомагає?

– Так би мовити. Хоча поживши з ним якийсь час, розумієш, що помічник з нього нікчемний.

– Значить він фамільяр?

– Ні, фамільярами їх називають люди.

– А як називають їх не люди? – цей поділ мені аж ніяк не подобався.

– По імені, – знизала вона плечима.

– Мар, – повторила я кличку, яку використовувала Лілі. Реакція не забарилася: доберман знову вишкірився. – Що цього разу не так?

– Кадумар, – поправила мене дівчина.

– Але ж ти сама називала його Маром.

– То я. А тобі ще треба заслужити, щоб він дозволив зменшувати його ім'я.

– Настільки приниженою я себе ще ніколи не відчувала. Заслужити називати собаку, котрий не собака, коротким ім'ям, – я зітхнула і задумливо протягнула: – Кадумар. Дивне ім'я? Чому ти його так назвала? Воно теж щось означає?

– Я нічого не вирішувала. Це завжди було його ім'я, – вона сказала це різко і я зрозуміла, що вона більше не хоче говорити на цю тему. – Гаразд, – ляснула в долоні вона. – Значить, батька ти ніколи не бачила. А що мати? Вона тобі рідна?

– Звісно, – ошелешено відповіла я.

– Ти у цьому певна?