Читати книгу - "Насіння, KoХанна"

А 4 роки тому я була такою ж щасливою. Після довгих спроб зачати дитину, у нас нарешті вийшло. 

- Чи можна поцікавитися, чи це було якимсь дивом? Раз до 36 років у вас не виходило зачати дитину?

- Ні, просто мій перший шлюб не було створено для дітей. Точніше мій чоловік. Він був письменником і єдине, що він міг зачати – його романи. Так буває, що Бог нагороджує людину створити тільки одне диво. Йому судилося створити великий роман, а я хотіла простого сімейного щастя, тому пішла до іншого чоловіка, від якого завагітніла. 

- Тоні…, - прошепотів я, згадавши душу, яку я забирав із банку. 

- Що ви сказали? - перепитала Аманда. 

- Ні, ні, нічого, продовжуйте, прошу вас. 

- Так ось, я знову хочу пережити момент, коли після довгих сутичок та потуг на світ з'являється довгоочікувана дитина. Моя дитина. Як безсила, але сповнена радості та кохання я вперше беру його на руки. Хочу ще раз побачити, як моя принцеса розплющує свої очі і віддано дивиться в мої. 

Відчути, як смикає маленькими ручками, недбало торкаючись мене, не в змозі контролювати свої рухи. Хочу чути її подих і знову притиснути новонароджену дочку до своїх грудей.

Насіння проросте і стане садом. Емілі.

Найприємніше - приходити до людей, які прожили довге та щасливе життя, які довго обирають, що саме розповісти, бо хороших подій у життя було так багато, що людина просто губиться у своїй пам'яті, намагаючись знайти щось особливе. Цього разу мене чекала жінка, яка померла від старості. Яке задоволення, бачити людину, яка не вирішила накласти на себе руки, не померла від нещасного випадку, а тим більше від руки собіподібного. Її звуть Емілі та їй 102 роки. Їй вже важко говорити, але її душа все ще розважлива і світла. Коли я попросивши розповісти її про щастя, вона відповіла:

- Любий мій, ти бачив більше, ніж я, розкажи мені про щастя. Що це таке у твоєму розумінні? 
Ніхто раніше не ставив мені таких питань. Я замислився: 
- Не знаю, я весь час питаю це у людей, чиї душі супроводжую, але щоразу отримую нову відповідь. Деякі відповіді та історії схожі, але всі вони чимось відрізняються одна від одної. 
- Ні, не думай про досвід інших людей, я розумію, що ти не людина, але ти давно на цій землі і вже мусив трохи розібратися в цьому. 
- І тут я згадав одну історію, яка, як виявилося надалі, була пов'язана з Емілі. 
Починалася вона так: 
Коли їдеш кудись, ніколи не знаєш, якою людиною ти повернешся, адже будь-яка поїздка якоюсь мірою змінює нас. Десь ми можемо залишити краплю своєї душі, а від кудись привезти нову. Але я навіть уявити не міг, що лише одна подорож може змінити все життя. Перевернути його з ніг не голову. Вона перекроїла мої думки, моє ставлення до існування, вона наповнила все навколо змістом. Вона…стала моїм змістом. Вона… Звичайно, я говорю про жінку, яку зустрів там. 
Вперше, я бачив лише її силует, який повільно і плавно пересувався в такт з хвилями, а її волосся ніби світилося від місячного світла. Я не зміг стриматись і пішов за нею, тихо, щоб не злякати. Вона нагадувала дикого звіра, але ще не зміцнілого, в ній була сила, але вона не знала, що з нею робити. 
Такою була перша асоціація із цією жінкою. Не можу сказати, що це дуже романтично. Вона зачепила мене з першого погляду, як і раніше чіпляли мене інші жінки. Я хотів дізнатися її, як чергову людину на своєму шляху. Я відчував себе мисливцем, тому й бачив у ній дикого звіра, якого хотілося приборкати. Хотілося, щоб вона довірилася мені і зробила все, чого мені заманеться. Але коли я підійшов ближче і вона обернулася... ні, я не закохався з першого погляду, але щось у мені сколихнулося лише на одну секунду, так, як ніколи раніше, так ніби у мені відбувся землетрус. І я завмер, відчувши тепер себе диким, але беззахисним звіром. 

Цю історію розповіла мені людина, котра любила Емілі. А згодом і сама Емілі розповіла мені історію про цього чоловіка. Одна історія на двох, одна мить на щастя, яка не для маленької прози. Ця історія для великого роману, який я напишу найближчим часом. Це лише насіння для майбутнього саду. 

Для квітучого саду серед руїн.

Кінець