Читати книгу - "Вода і камінь. Книга 3. Мірабель, with love anellaya "

-Все, що треба, я сказала.- Прошепотіла Бель до себе, спостерігаючи, як Вієро зникає з балкону.- Хоч виводьте, хоч вбивайте… Вам не вдасться приховати свої злочини проти елемстоунців. 

   Її тягнули через всю будівлю, але нова королева Танкервілю і не намагалася боротися. Вона знала, що тепер починається справжній жах. Тоді чому ж вона досі відчувала на собі морозний поцілунок Касаліна? Що ж, тоді я думала, що гірше вже не буде. Визнаю, що помилилася, бо те, що відбувлося далі, дійсно могло шокувати кого завгодно. 

   Того ж дня Мірабель кинули у корабель на порту в Коронарних Лісах і привезли до Танкервілю. Всю дорогу вона була занурена у залізні ланцюги і знаходилася у темній каюті з одною свічко і лише деколи Касалін перевіряв її присутність. Розаліна спокійно видихнула, як тільки корабель рушив з місця і була неймовірно рада, що позбулася своєї проблеми. Вона не переймалася тим, що буде з її сестрою і як складеться її доля. Ліна знала тільки те, що тепер армія Танкервілю цілком і повністю належала їй.

   Вієро був попереджений під страхом смерті, що не має права наближатися до Мірабель ні на крок. Він не знаходив собі місця, знаючи, що саме доводиться переживати Бель, але не міг допомогти їй. Принаймні зараз.

   Танкервіль зустрічав свою нову королеву з оплесками і квітами, але бачили б ви їх обличчя, коли вони розуміли, що королева у кайданах і чорній сукні. Ельфи споконвіків вирізнялися дружелюбним настроєм і їх рідко та важко можна було втягнути у конфлікт, хоча, напевно, Касалін виявився виключенням, тож для них було дивно бачити таке знущання над живою людиною. Врешті-решт, коли Мірабель заводили до Замку Забутих Божеств, ніхто вже не аплодував, а тихо проводив її співчутливим поглядом. 

   Варта вела її по закрученим коридорам із безліччю фресок і великою кількістю сходів, які оздоблювалися вітражем і світилися тьмяним сяйвом. Високі стелі, що раніше здавалися їй такими просторими, зараз нагадували в’язницю, в якій вона застрягла, як сподівалася сама Бель, не на довго. Покоївки відчинили перед нею білі двері із віконцем у верхній частині і королева Танкервілю опинилася у своїх нових покоях. Однак навіть величезне м’яке ліжко із оксамитовою білизною, великі вікна на всю стіну і ванна посеред кімнати із гарно оздобленими ніжками і великою кількістю свічок з різними ароматами і різних форм не могли замінити їй свободу та рідний дім. Раніше Бель часто гостювала у Вієро, але зараз вона відчувала себе у цьому місці нещасною і розбитою.

   Не минуло і року, як її позбавили залізних ланцюгів і лише тоді, як покоївки переконалися, що королеві нічого не потрібно, залишили її одну. Бель почула, як клацнув на дверях замок і зрозуміла, що це початок кінця. Вона розгублено опустилася на підлогу, нагадуючи собі, що ще нічого не втрачено і вона зможе щось вигадати, однак серце наполегливо казало зворотнє. Вона просиділа так вічність, яка вклалася у декілька годин, перебираючи в голові всі підземні ходи, про які говорив Вієро. 

   Після того, як Мірабель відмовилася вечеряти з Касаліном, покоївки підготували їй гарячу ванну, від якої доносився аромат цитрусу і шоколаду.

-Ваша величносте,- мовила молода жінка із коротким хвилястим волоссям, яке перев’язувалося білою хусткою, з-під якої стирчали ельфійські вуха і з невгамовними дитячими очима.- Я принесла для вас халат. Вам потрібна моя допомога?

   З вікна дмухнув холодний вітер, змусивши полум’я свічок затремтіти ще дужче, а спів цвіркунів на фоні нічного дощу наводив сон і втому. 

-Гадаю, ти можеш допомогти мені зняти цю сукню.- Тихо відповіла Бель.- Ненавиджу чорний колір.

-Ви дуже гарна.- Знову почувся тоненький голос покоївки, яка натягала на Бель халат.- Його величності дуже пощастило з вами.

-Я так не думаю.- Фиркнула Мірабель, стягуючи зі свого волосся чорну стрічку.

   Двері покоїв відчинилися і у кімнату увійшов Касалін. Як не дивно, але він не був одягнений у чорний костюм, а лише у темні штани і видовжену чорну кофту. Король пройшов трохи вперед, озираючись по сторонам і зупинив погляд на покоївці, яка розвішувала сукню Мірабель, але тої ж секунди опустила голову, як тільки побачила його.

-Джозі, ти зробила те, що я тебе просив?- Його голос у тихій кімнаті звучав досить голосно і грубо.

-Ваша величносте… я…- Заметушилася Джозі.- Я…

-Забула?- Припустив Касалін.

-Так…- Беззвучно відповіла та.

-Вже втретє.- Було видно, що він розлючений.- Невже так складно виконати єдине моє прохання?

   Джозі впала перед ним навколішки із безліччю слів вибачення.

-Це ненормально…- Сказала собі Бель під ніс, нажахано дивлячись на свою покоївку.- Він король, а не Святий… Тут диктатура повним ходом…

-Більше такого не повториться.- Обіцяла Джозі, хапаючись за ноги Касаліна.- Зараз же перевірю всі потаємні входи і виходи.

-Піднімись,- мовив король, відтягнувши її від себе.

-Пробачте мені… Все зроблю. Приношу свої вибачення…   

   Касаліну це зовсім набридло, тому він ще дужче пхнув її ногою так, що Джозі аж скрутилася від болю на підлозі. Мірабель скрикнула і кинулася до покоївки, допомагаючи їй піднятися. 

-Щоб мої очі тебе не бачили тут!- Крикнув Касалін, вказуючи Джозі на двері.

   Бель хотіла провести її, однак король зупинив її і тоді, коли вони залишилися лише у двох, він відійшов від неї, наблизившись до відчиненого вікна.

-Що ти коїш?- Обурено запитала Мірабель.- Ти не можеш ставитися до людей таким чином.

-Можу. 

-Тому що ти король? Це так не працює! Вона така сама людина, як ти і ти не можеш причиняти їй болю. До того ж вона жінка.

-Замовкни.- Його різкий тон змусив Бель здригнутися.- Не забувай, що ти у Танкервілі. А тут все по моїм законам.

-Молодець…- Тихо, але впевнено відповіла Мірабель.- Тільки у всьому світі вже демократія, а ти досі застряг у середньовіччі. У короля граєш? І на довго тебе так вистачить?