Читати книгу - "Гра престолів"

Ви завчили слова обітниці. Зважте все, перш ніж промовити їх, бо щойно ви вдягнете чорне, вороття вже не буде. Кара за відступництво — смерть...— Старий Ведмідь на мить зробив паузу, а тоді провадив.— Чи є серед вас ті, хто хоче покинути наше товариство? Якщо так, ідіть зараз, і ніхто не подумає про вас погано.

Ніхто не ворухнувся.

— Дуже добре,— мовив Мормонт.— Дасте свої обітниці ввечері перед септоном Селадаром і першою особою вашого ордену. Чи хтось із вас поклоняється давнім богам?

— Я, мілорде,— підвівся Джон.

— Тоді, я так розумію, ти даси обітницю перед серце-деревом, як робив це твій дядько,— сказав Мормонт.

— Так, мілорде,— озвався Джон. Боги в септі не мали до нього жодного стосунку: у жилах Старків тече кров перших людей.

Позаду до нього долинув шепіт Грена:

— Тут немає богопралісу. Чи є? Я не бачив тут богопралісу.

— Та ти б і стадо турів не помітив, поки вони не затоптали б тебе в снігу,— у відповідь прошепотів Пип.

— Помітив би,— заперечив Грен.— Здалеку помітив би.

Але сам Мормонт підтвердив сумніви Грена.

— Чорний замок не має потреби в богопралісі. Примарний ліс за Стіною не змінився з Зорі віків, він ріс тут задовго до того, як андали привезли з-за вузького моря Віру в Сімох. За півльє звідси є гайок, де ростуть віродерева, і там, можливо, ти знайдеш своїх богів.

— Мілорде!

Почувши цей голос, Джон здивовано озирнувся. Це Семвел Тарлі звівся на ноги. Товстун витер об сорочку спітнілі долоні.

— Можна... можна я теж із ним піду? Дати обітницю перед серце-деревом?

— Дім Тарлі також шанує давніх богів? — запитав Мормонт.

— Ні, мілорде,— озвався Сем тоненьким схвильованим голосом. Високі чини лякали його, Джон знав це, а більше за всіх — Старий Ведмідь.— Мені дали ім’я в світлі Сімох богів у септі в Сурмосхилі, як дали моєму батькові, і його батькові, і давали всім Тарлі вже тисячу років поспіль.

— То чому ти хочеш відвернутися від богів свого батька і свого дому? — здивувався сер Джеремі Рикер.

— Тепер мій дім — Нічна варта,— пояснив Сем.— Семеро ніколи не відповідали на мої молитви. Можливо, на мене зглянуться давні боги.

— Як хочеш, хлопче,— сказав Мормонт. Сем знову сів, і Джон слідом за ним.— Ми розділили вас усіх по орденах залежно від ваших здібностей і наших потреб.

Бовен Марш зробив крок уперед і подав йому аркуш. Лорд-командувач розгорнув папір і заходився читати.

— Гальдер — до будівничих,— почав він. Гальдер задоволено кивнув.— Грен — до розвідників. Альбет — до будівничих. Пипар — до розвідників.

Озирнувшись на Джона, Пип поворушив вухами.

— Семвел — до стюардів.

Сем полегшено розслабився, витираючи чоло шовковою хустинкою.

— Матар — до розвідників. Дареон — до стюардів. Тодер — до розвідників. Джон — до стюардів.

До стюардів?! Якусь мить Джон не вірив своїм вухам. Мормонт, мабуть, неправильно прочитав. Він почав уже зводитися, уже розтулив рота, аби сказати всім, що це якась помилка... а тоді побачив сера Алісера, який утупився в нього очима блискучими, як два шматочки обсидіану, і все збагнув.

Старий Ведмідь згорнув папір.

— Очільники ваших орденів повідомлять вам ваші обов’язки. І нехай усі боги бережуть вас, брати.

Легенько всім уклонившись, лорд-командувач пішов. З ним, ледь помітно посміхаючись, пішов сер Алісер. Джон іще ніколи не бачив військового інструктора таким щасливим.

— Розвідники, за мною! — гукнув сер Джеремі Рикер, коли вони пішли. Повільно зводячись на ноги, Пип не відривав погляду від Джона. Вуха у нього палали. Широко усміхнений Грен, здається, не усвідомлював: щось негаразд. Матар і Жаба приєдналися до нього, і всі троє рушили за сером Джеремі геть із септу.

— Будівничі,— оголосив Отел Ярвик, чолов’яга з запалими щоками. Гальдер і Альбет попрямували за ним.

Джон роззирнувся з хворобливою недовірою. Мейстер Еймон звів очі до світла, якого не бачив. Септон розставляв на олтарі кришталеві кулі. На лавках лишилися тільки Сем і Дареон: товстун, співець... і він, Джон.

Лорд стюард Бовен Марш потер пухкенькі руки.

— Семвеле, ти помагатимеш мейстру Еймону в гайвороннику й у бібліотеці. А Чет перейде на псарню — допомагати з хортами. Ти займеш його келію, щоб і вдень, і вночі бути поряд з мейстром. Вірю, що ти добре про нього піклуватимешся. Він дуже літній і дуже нам потрібен.

Дареоне, я чув, ти співав за столом у багатьох шляхетних лордів і ділив з ними мед і м’ясо. Ми відсилаємо тебе у Східну варту. Можливо, тобі припаде до душі зустрічати купецькі галери й допомагати Котеру Пайку. Ми забагато платимо за солону яловичину й рибу, а оливкова олія останнім часом жахливої якості. Коли приїдеш, представишся Боркасу, і він дасть тобі роботу між прибуттям кораблів.

Обернувшись, Марш усміхнувся до Джона.

— Лорд-командувач Мормонт повідомив, що ти будеш його особистим стюардом, Джоне. Спатимеш у келії внизу під його палатами, у Вежі командувача.

— І які ж будуть мої обов’язки? — різким голосом поцікавився Джон.— Подаватиму лорду-командувачу їжу, допомагатиму йому застібати одяг, носитиму гарячу воду йому на купіль?

— Безперечно,— нахмурився Марш, зачувши Джонів тон.— А ще розноситимеш його повідомлення, підтримуватимеш у нього в палатах вогонь, щодня мінятимеш йому простирадла й покривала, і взагалі робитимеш усе, що вимагатиме від тебе лорд-командувач.

— Ви мене за служку маєте?

— Ні,— мовив мейстер Еймон з дальнього кінця септу. Клайдас допоміг йому звестися на ноги.— Ми мали тебе за вояка Нічної варти... але, мабуть, помилилися.

Джон заледве стримався, аби просто не вийти геть. Може, йому до кінця днів пропонують збивати масло й шити камзоли, як дівчині?

— Можна йти? — сухо запитав він.

— Якщо хочеш,— озвався Бовен Марш.

З Джоном пішли Дареон і Сем. У двір вони спустилися мовчки. Надворі Джон глянув на Стіну, яка сяяла на сонці, а з боків сотнями тоненьких струмочків збігала розтала крига. Джон був такий лютий, що міг би одним ударом знести Стіну, а тоді хай весь світ котиться до біса.

— Джоне,— збуджено заговорив