Читати книгу - "Історик"

він говорив так докладно, хоча зміст його слів був мені цікавий. На щастя, я зберігав мовчання під час цієї довгої лекції, тому що через якийсь час Ранов почав позіхати. Нарешті він підвівся і вийшов з бібліотеки, витягаючи по дорозі сигарети з кишені піджака. Як тільки він пішов, Хелен знову схопила мене за руку. Стойчев уважно дивився на неї.

— Поле, — сказала вона, і обличчя її так змінилося, що я схопив її за плечі, гадаючи, що вона може зомліти. — Його голова! Хіба ти не розумієш? Дракула пішов у Константинополь по свою голову!

Стойчев тихо зойкнув, але занадто пізно. Тієї миті, озирнувшись навколо, я побачив кутасте обличчя брата Румена, що визирав з-за книжкової полиці. Він мовчки зайшов до нас у кімнату, і хоча стояв спиною до нас, складаючи щось на полиці, сама спина видавала жадібну увагу. Потім він так само тихо вийшов, а ми залишилися сидіти у мовчанні. Ми з Хелен безпорадно перезирнулися, і я підвівся, щоб подивитись у сусідню кімнату. Чернець зник, але вигук Хелен міг почути і хтось інший — Ранов, наприклад. Які висновки зробить Ранов із такої інформації?

Розділ 62

Мало моментів за всі роки мого дослідження, пошуків, роботи з книгами, розмірковувань могли викликати в мені таку раптову ясність, як той, коли Хелен сказала про свій здогад у бібліотеці Рільського монастиря. Влад Дракула повернувся в Константинополь по свою голову або, точніше, настоятель Снагова відправив туди тіло, аби з’єднати його з головою. Чи просив про це Дракула колись, здогадуючись про винагороду за його славетну голову, знаючи про схильність султана вивішувати голови своїх ворогів на всезагальний огляд? Може, настоятель сам вирішив це, не бажаючи, щоб безглаве тіло його щедрого, але небезпечного мецената-єретика залишалося в Снагові? Звичайно, вампір без голови не міг бути великою загрозою, — але занепокоєння ченців було досить, аби змусити настоятеля поховати Дракулу за християнськими звичаями в іншому місці. Імовірно, настоятель сам не міг узяти на себе відповідальності за знищення тіла князя. Хто знає, які обіцянки настоятель заздалегідь міг дати йому?

Я уявив дивну картину: палац Топкапи у Стамбулі, у якому я гуляв тим сонячним ранком, і ворота, на які оттоманські кати вивішували голови ворогів султана. Голова Дракули займала б найбільшу палю, подумав я, Проколюючий нарешті проколотий. Як багато людей, мабуть, приходило, аби подивитись на нього, на доказ тріумфу султана? Хелен колись сказала мені, що навіть жителі Стамбула боялися, що Дракула може захопити їхнє місто. Більше жодному турецькому табору не доведеться знову тремтіти від його наближення, султан нарешті взяв під контроль ці непокірливі землі й посадив оттоманського васала на престол у Валахії, як він хотів зробити вже багато років тому. Усе, що залишилося від Проколюючого, — це лише огидний трофей із висохлими очима й запатланим та залиплим кров’ю волоссям і вусами.

Наш друг, схоже, бачив ту саму картину. Як тільки ми впевнилися, що брат Румен пішов, Стойчев сказав, понизивши голос:

— Так, це цілком можливо. Але як ченцям Панахрантоса вдалося забрати голову Дракули з палацу султана? Це справді був скарб, як Стефан і назвав його у своїй розповіді.

— Може, завдяки тому самому, що й ми одержали болгарську візу? — припустила Хелен, ворухнувши бровами. — «Бакшиш» — і дуже великий. Монастирі були досить бідні після завоювання, але в деяких, напевно, були запаси: золоті монети, коштовності — щось таке, що могло спокусити варту султана.

Я замислився над цим.

— У нашому путівнику по Стамбулу написано, що голови ворогів султана скидали в Босфор, після того як вони якийсь час висіли. Можливо, хтось із Панахрантоса довідався про це й перехопив її дорогою, що набагато безпечніше, ніж зняти голову з брами палацу.

— Ми не можемо цього знати, — зауважив Стойчев. — Але я думаю, що здогад міс Россі має сенс. Його голова, найімовірніше, може бути тим предметом, який вони шукали у Царграді. Для такої місії в них, з релігійного погляду, можуть бути вагомі підстави. Православна віра вимагає, щоб тіло ховали по можливості цілим — ми, наприклад, не практикуємо кремацію, тому що в Судний день будемо відроджені в наших тілах.

— А як щодо святих, мощі яких розкидано усюди? — непевно запитав я. — Як вони будуть відроджені? Не кажучи вже про те, що я кілька років тому бачив в Італії п’ять рук святого Франциска.

Стойчев розсміявся:

— У святих свої привілеї, — відповів він. — Але Влад Дракула, хоч він і винищував турків, був далеко не святим. До речі, Євпраксій дуже переймався щодо його безсмертної душі, принаймні, згідно з розповіддю Стефана.

— Чи його безсмертним тілом? — уточнила Хелен.

— Виходить, — сказав я, — можливо, ченці Панахрантоса, ризикуючи власним життям, забрали його голову, щоб гідно поховати, а яничари помітили пропажу й почали пошук, тому настоятель вирішив відправити її зі Стамбула замість того, щоб поховати. Можливо, були такі прочани, які ходили в Болгарію час від часу… — я подивився на Стойчева для підтвердження. — І вони відправили її поховати у… Светі Георгі або в іншому болгарському монастирі, з яким у них був зв’язок. А потім приїхали ченці зі Снагова, але занадто пізно, щоб з’єднати тіло з головою. Настоятель Панахрантоса знав про це й поговорив із ними, і тоді ченці зі Снагова вирішили виконати свою місію й вирушили по голову разом із тілом. До того ж їм треба було скоріше забиратися, поки яничари не викрили їх.

— Цікаве припущення, — Стойчев посміхнувся своєю прекрасною посмішкою. — Як я й говорив, ми не можемо нічого стверджувати, бо наші документи лише натякають на події. Але ви намалювали переконливу картину. Зрештою ми заберемо вас у голландських купців.

Я відчув, як червонію, почасти від задоволення й почасти від ніяковості, але посмішка професора була доброю.

— Оттоманська варта була стривожена присутністю, а потім зникненням ченців зі Снагова, — Хелен продовжувала будувати можливу версію. — Вони обшукали монастирі й виявили, що ченці зупинялися у монастирі святої Ірини, після чого попередили владу щодо маршруту прочан — спочатку в Едирне, а потім у Хасково. Хасково було першим великим містом, у який увійшли болгарські ченці, і вже там вони й були, як то кажуть, затримані.

— Так, — закінчив Стойчев. — Оттоманські солдати катували двох із них, випитуючи інформацію, але мужні ченці нічого не сказали. А солдати, обшукавши візок, знайшли лише їжу. Проте залишається питання — чому оттоманські воїни не знайшли тіло?

Я замислився.

— Можливо, вони не шукали тіло? Вони шукали голову. Якщо яничари в Стамбулі мало знали що до чого, вони