Читати книгу - "Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури"

у той час, як інші намагаються справитися з внутрішніми переслідувачами»[1424]. Тому український соцреалізм розгортався як пригнічений психоз, що проектувався через псевдоедіповість, тобто патологічну едіповість, яка обожнювала батьківські фігури Леніна і Сталіна на основі архетипної потреби монотеїзму. На цій неадекватній основі за імперського тоталітаризму гальмується розвиток національного характеру, оскільки суб’єктно-об’єктні моделі набули патологічного прояву, коли національне лібідо переносило своє архетипне державницьке бажання на ідеалізованого диктатора. Тому в епосі соцреалізму національний характер пережив себе перверсивно підкореним і залежним. У цей час сосюринське «Не можна любити народів других, якщо ти не любиш Вкраїну» сприймалося як божевільний прорив національного характеру, що одержимо прагне віднайти втрачену національно-державну істину. Отже, імперський тоталітаризм і його символічна проекція соцреалізм паразитували на національній архетипній монотеїстичній традиції, з допомогою якої міфологізувався соціальний світ. Антипсихологізм соцреалізму мав означати, що в національному світі неможливий психорозвиток незалежного характеру. Тому інтерес фокусувався не на самопізнанні, як моделював пізнання національний філософ Г. Сковорода (за логікою: пізнай самого себе і ти пізнаєш весь світ), а на химерній реальності, яка видавала бажане за дійсне. Відповідно динаміка розвитку українського суб’єкта не осмислювалася наслідком психорозвитку характеру, як це відбувається у повноцінній творчості з активізованою суб’єктністю, а відсилала до нереальних подій, які формували соцреалістичний епос.

Сталінізм виявив батьківський комплекс української інфантильної маргінальності: у «Прапороносцях» Гончара національно-державницьке бажання постало у формі спотвореного замінника, яким може стати національний тоталітаризм або фашизм на основі національної несвідомості.

Відсутність авторитетного батька на кризовій стадії психоісторії може проявлятися у творчого суб’єкта по-різному: через садоавангардистську боротьбу з класиками, зокрема з авторитетністю Шевченка, або через пошук духовної самоідентифікації — цим шляхом пішов З. Фройд. На початку самоусвідомлення він зрікся не тільки батьківського прізвища (З. Шломо), а й фемінного батька, однак у його світогляді нарощувався принцип реальності, а не принцип насолоди (як в українських романтиків), що дало йому змогу збагнути небезпеку національного батькозречення, тому Фройд віднаходить ідеального «батька» в національному релігійному світі й ідентифікує себе з духовною мужністю Мойсея. Подібним шляхом іде свідомий український суб’єкт, що проявилося у творчості П. Куліша, І. Франка, В. Винниченка, В. Стуса, які відновлювали батьківський код мужності на основі потягу до трансцендентного.

Контингент синів-анархістів (садоавангардистів), одержимих кастраційним комплексом, виявляючи символічне безбатьківство, що відсилає до онтогенезу байстрюків, є несвідомим ґрунтом для тоталітаризму і фашизму. Отже, несвідома Україна, де відсутність духовного авторитетного батька у національній сім’ї відіграє апокаліптичну роль, є основою творення штучного батька на зразок Сталіна. Тому Сталін в українському світі став несвідомою трансцендентною батьківською ілюзією, що виражала колоніальну інфантильну потребу батьківства у масовій свідомості. Символічно, що Шевченка як скинутого українськими садоавангардистами духовного «батька» замінив у літературі Сталін, символізувавши потребу безвольної української посередності, яка формувала бажаний для сталінської імперії психотип перверсивного ерогенного мазохіста. Продукування в національного суб’єкта шизоїдності (розщеплення його архетипної структури) та намагання перезібрати навколо фігури Сталіна було закономірним імперським механізмом, адже під тиском страху і тривоги національний характер не міг отримати доступ до свого несвідомого, щоб інтегрувати його, тобто ставав нездатним до збереження зв’язків між різними психічними частинами самості. Ситуація переслідування продукувала національний параноїдний психотип письменника, який перебував на межі божевілля, трагічним втіленням його є життя і творчість Т. Осьмачки.

Ідеологія імперського постсоцреалізму (садомазохістського шістдесятництва) мала зафіксувати в українському характері кастраційний комплекс, болісне усвідомлення провини, остаточне розчарування у незалежній репарації материнського об’єкта, яким є Україна. У зв’язку з цим відбулося перемоделювання імперського ідеологічного дискурсу навколо романтизованого вождя Леніна на противагу «кастрованому» Сталіну.

Аналізуючи Гітлера і йому подібні міфічні об’єкти, Л. де Моз зазначав, що такий лідер — «це не так батьківська фігура в едіповому смислі, як щось на зразок головного смітникаря, який уповноважений тими, хто біля нього, справлятися з могутньою кількістю емоційних проекцій, стримувати які засобами звичайних інтрапсихічних захисних механізмів люди не можуть»[1425]. Після Сталіна «головним смітникарем» в українській реальності залишався Ленін як останній імперський лідер групових фантазій масової посередності. Він став символічним місцем для викиду величезної кількості емоційних проекцій маргінальної суб’єктності з неподоланим едіповим комплексом. Цю імперську перверсію, зафіксовану в психоісторії української літератури, підготували дві психотичні стадії, позначені комунівським і мілітаристським психозами. Маніакальний романтизм, що формував ці стадії, означав також цілковиту втрату принципу реальності. Лише реалістичне висвітлення могутньої масової фантазії могло зумовити прозрівання органічної національної мужності, як це сталося у творчості М. Хвильового. Натомість масова фантазія, спрямована на потребу в антихристі, виразником якої був несвідомий себе письменник (ситуація О. Гончара), несла загрозу передусім для аристократичного національного світу, що мав протилежну потребу Бога. Відчуття небезпечної психічної реальності, що формується у несвідомій масовій психології епохи сталінізму, виокремлює митця, робить його у своєму часі реально самотнім (ситуація О. Довженка, коли він творив всупереч сталінській масовій маргінальній культурі).

Оскільки український характер як ворог імперії змушений приховувати своє бажання, то в імперського суб’єкта формувалася хронічна потреба постійно виявляти його і знищувати. У зв’язку з цим імперська психополітика прямувала до абсолютного стирання відмінностей між символічними першозлочинцями і їх романтичними послідовниками, тут мало бути «все однаково — і мучителі, і мученики»[1426], тобто мала відбутися вигідна імперській моделі сатанинська мішанина — всі мали стати причетними до несвідомої злочинності, а з такою «спільною» історією і злочинний імперіаліст, і злочинний колоніальний суб’єкт мусили прямувати далі лише разом.

Психоісторичне тлумачення акцентує увагу на тому, що літературний текст є не об’єктом осуду або прославлення, а лише об’єктом для аналізу. Український психоаналіз на основі свого страхітливого минулого повинен прийти до того, що будь-які тексти не можна знищувати, виправляти відповідно до духу часу, адже тексти — єдине свідчення епохи, тому їх потрібно читати так, як вони написані у своєму часі, й усвідомлювати заради майбутнього. Чим більше психотипності проявить художня література, тим потужним буде процес національного самоусвідомлення. Тому, аналізуючи інфантильні проекції сталінізму у прозі О. Гончара, імперську перверсію у творчості О. Ульяненка, імітацію творчості у О. Забужко, є змога побачити у дзеркалі мови ці симптоми в українському світі. У їх вербалізації — заслуга текстів О. Гончара, О. Ульяненка та О. Забужко. Але жоден з них не може формувати культурну стратегію в Україні, яка має бути аристократичною, тобто високосвідомою, а не базуватися на обожнюванні інстинкту. Маргінальне повинно зайняти своє місце, що відповідає його сутності в людському вимірі.

Коли Байрон, одержимий власним несвідомим, зі своїм інфантильним донжуанівським психотипом і туманною меланхолією посягнув на англійську аристократію, свідома Англія позбавила його батьківщини, незважаючи на його дивовижний талант. Адже Байрон поставав як небезпечна психічна інфекція, що маргінально символізуюється в літературі, претендуючи на центральне