Читати книгу - "Лукомор'я. Дубль два, Лара Роса"

Якщо чесно, то я вже втомилась від надлишкової уваги й дуже хотіла побути на самоті хоч хвилину:

– Ігор. Я…

– Клич! – не дав і договорити він мені, переходячи на свої фірмові рикаючі нотки.

Дуже хотілось огризнутись, та згадала ту його блідість й очі… і не стала.

– Мілоше!

Коловертень вивалився з вихору, одразу ж розвернувшись до Колвіна. Той вже на ходу йому скомандував:

– Дивись за нею!

А хлопчисько мовчки це проковтнуло. Ні, ну, треба таке: помічник мій, а командує ним хто завгодно! Мілош плюхнувся поруч та простяг мені щось загорнуте у шовкову хустку:

– Тримай! Потягнув прямо з Вирійської кухні!

Я розгорнула: там лежало щось схоже на велику іриску, тільки темніше.

– Що це? – вдячно посміхнулась йому – старався ж.

– Вирійські солодощі. Пробуй! Як сподобається, ще принесу.

Кинула до рота. У-у-у! Який смак! Солодкість з ледве примітною кислинкою та горіховою домішкою… І все це просто тануло у роті!

– Смакота! Дякую!

До лабораторії впурхнула Алєля з досить солідною вазочкою, в котрій висились гіркою… здається, ті самі солодощі. Вона поставила їх на столика поряд зі мною:

– Ось. Доставили з Вирію. Пробуй: смачно і корисно.

Я зиркнула на Мілоша, та той лиш злодюжкувате очі відвів. Зрозуміло, з якої кухні він поцупив, та не здавати ж його! Кинула до рота чергову цукерку й кивнула всім:

– Я сама стільки не подужаю.

Алєля лише поморщилась, а от хлопчина не відмовився, ковтаючи з задоволенням дві одразу. Сирін, глузливо примружившись, втупилась в нього:

– Хлопчику мій! Я так і бути підміню тебе на цьому важливому посту, а ти йди виконуй роботу, що в тебе залишилась.

Я помітила, як важко зітхнув він, глянувши на цукерки, й змилувалась:

– Бери ще. Мені все одно забагато.

Мілош схопив ще декілька цукерок і зник.

– Ой, розбестиш, – пирхнула Алєля.

– Він же дитина – нехай трохи поласує, – відмахнулась від неї.

– Лєрочка, – похитала та головою, – він – коловертень. Він ніколи не буде виглядати, як дорослий. Мілошу вже п’ятдесят сім років. І він страшенно хитрющий!

Я ошелешено дивилась на неї. П’ятдесят сім років?! Та я дійсно – жовтороте пташеня посеред них усіх. В мене так скоро точно комплекс неповноцінності розвинеться на їхньому тлі. Моє життя ніколи не буде колишнім.

– Не бери в голову, – розсміялась Алєля. – Це нічого не значить! Невже ти гадаєш, що я себе старою вважаю? Та ніколи! Подивись на мене: чим не дівчинка?!

Так! Дівчинка з неї була хоч куди! Більш як двадцять п’ять й не даси. Люди б так зберігались!

– І, як в дівчинки справи з бравим гвардійцем?

– Ой, Лєрка! – вона аж почервоніла.

Ніколи не бачила сирін червоніючою! Взагалі. Мені здавалось, що довести її до такого стану гарненьких з ямочками щік просто неможливо! Щоб Алєля зашарілась?! Та скоріше місяць на землю впаде, ніж щось зможе вибити її зі стабільного стану!

– Так розумію, – сміхотнула я, – що бравий гвардієць здався без бою на милість чарівній дівчинці. Гадаю, що навіть спроби спротиву не було.

Алєля війнула на мене своїм фіолетово-бузковим сяйвом – та хто ж проти нього вистоїть?!

– Не було, – зітхнула вона. – От тільки не второпаю тепер: хто ж з нас насправді здався?

– Яка вже різниця, коли переможець та переможений, хто б з якого боку не був, задоволені, – махнула я на неї рукою. – Чи – ні? – хитро примружилась.

– А от не скажу! – пирхнула вона, лукаво вигинаючи свої розчервонілі вуста. – Маленька ще.

– Та звісно ж! Мені, як смертниці, можна все розповідати, – спробувала я розсміятись, та вийшло якось не дуже.

Алєля схопила мене за руку:

– Яке ж ти дурне! Навіть не думай! Ще є час, а Ігорьочок на цьому знається. В нього, – вона вже зовсім серйозно дивилась в мої очі, і я здивувалась, що вона може такою бути взагалі, – все вийде, пташенятко. Повір мені.

А як мені хотілось у це вірити! Хто б знав…

– Знаєш, – я стиснула її долоню – таку теплу, живу, – краще я буду думати, що нічого не вийде, а потім порадію, ніж повірю в краще, та потім буде дуже й дуже боляче розчаруватись.

Вона погладила мене по щоці й хотіла ще щось додати, та до лабораторії влетів Ігор з Зораном на пару:

– Готуйся, – кинув він мені, щось розкладаючи на лабораторному столі.

– До чого? – я мимоволі й ноги підібгала, наче мене до страти готували.

Колвін озирнувся й вичавив з себе посмішку:

– До повернення у нормальне життя.

По мені пронеслось божевільне тремтіння:

– Щось вийшло?

– Зараз вийде, – кивнув він, зайнявшись своїми маніпуляціями. – Зоран, Алєля – поки що вона у вашому розпорядженні.

Всі заметушились. Закочували рукав та вколювали до вени, закапували мені до рота, а я тим часом не могла відвести очей від Ігоря. Він щось змішував, проганяв через центрифугу, відділяв, знов змішував, підігрівав, робив якісь паси руками, а мене вже просто трясло і, коли він підійшов зі шприцом напереваги, то вже й підкидувало, аж зуби цокотіли.

Алєля швиденько поступилась йому місцем й він присів поруч:

– Заспокойся, Лєрка.

– Це допоможе? – блимнула очима на предмет екзекуції.

– Отруту нейтралізує однозначно, – погодився він.

– Є якесь але? – зрозуміла його недомовку.

– Я не знаю, як твій організм зреагує на антидот. Він – на основі крові драканара. І, хоча я видалив все, що не має відношення до протиотрути, сказати точно, як ти почуватимешся, неможливо, – Ігор повернувся до цілителя. – Ви готові?

Тільки зараз я помітила, що Зоран стоїть ще з одним шприцом.

– Що це? – вчепилась у коліна руками, мов у рятувальне коло.

– Стазис. Як щось піде не так – введемо тебе в нього.

Я вдивлялась в очі Колвіна, намагаючись видивитись в них хоч щось, що або заспокоїть мене, або… Та вони були просто холодно сталевими. Як у професора, котрого я вже стала трохи забувати. Почувалась піддослідною мишею.