Читати книгу - "Ловець снів"

— Я мало знаю про це, сер, — сказав гід, і Джонсі подумав: «Господи, здається, наш гід трохи підбріхує».

Сорок один, сорок два, сорок три , знову за стілець, і готовий почати все спочатку. Тепер він пішов швидше. Руки зчеплені за спиною, як у капітана, який походжає баком… або корабельним карцером після успішного матроського заколоту. Друге порівняння йому здалося влучнішим.

Джонсі все своє доросле життя викладав історію, і цікавість стала його другою натурою. Повернувшись із екскурсії, наступного дня він попрямував до бібліотеки, переглянув підшивку місцевої газети і знайшов інформацію. Викладена вона була сухо й коротко — у тій же газеті описи пікніків подавалися значно яскравіше й докладніше, — зате їхній листоноша знав набагато більше і був щасливий поділитися. Старий містер Беквіт. Джонсі досі пам’ятав його останні слова, сказані перед тим, як він завів свою блакитну з білим поштову вантажівку і покотив по Осборн-роуд, до наступної поштової скриньки: улітку на південному березі озера завжди приходило багато пошти. Джонсі повернувся до котеджу, їхнього несподіваного подарунка, думаючи про те, що Лоррінгтон недарма не схотів розповідати про росіянку.

Це було б антирекламою.

10

Ім’я її чи то Ілена, чи то Елайна Тімарова — достеменно не знає ніхто. У Вері вона з’являється на початку осені 1995-го на «Форд-Ескорті» зі скромною жовтою наліпкою «Герц»[208] на лобовому склі. Автівка виявляється краденою, і округом починають поширюватися непідтверджені, але пікантні чутки про те, що вона отримала ключі від машини прямо в аеропорту Лоґана[209], розплатившись натурою. Хтозна, може, в ті часи й таке траплялося.

Однак з’ясовується, що вона трохи несповна розуму, хвора на голову. Хтось згадує синець на вилиці, хтось — криво застебнуту блузку. Англійською говорить вона погано, але запасу слів якось вистачає, щоб дізнатися про те, що її цікавить: дорогу до Квеббінського водосховища. Вказівки вона записує (російською мовою) на папірець. Того ж вечора, коли дорога через Вінзорську греблю вже закрита, у зоні для пікніків, біля Ґудно-Дайка, знайдено кинутий «Ескорт». Наступного ранку машина, як і раніше, стоїть на місці, і два хлопці з Управління водопостачанням (хто знає, можливо, одним із них був Лоррінгтон) і двоє лісників зі Служби охорони лісів починають її шукати.

У двох милях угору по Іст-стрит вони знаходять її туфлі. Ще через дві милі, там, де Іст-стрит стає ґрунтівкою (далі вона в’ється крізь зарості на східному березі водосховища, і це вже зовсім не вулиця, а массачусетський варіант Просіки), знаходять її блузку — ох! Далі, за дві милі після кинутої блузки, Іст-стрит закінчується, і просіка з коліями, Фіцпатрік-роуд, веде геть від озера. Пошукова група вже збирається рушати в цьому напрямку, коли хтось помічає щось рожеве, що висить на гілці дерева трохи нижче по річці. Виявляється, це ліфчик зниклої дами.

Земля в тому місці волога, але не грузька, і вони можуть іти як по її слідах, так і по зламаних гілках, через які вона пробиралася, напевне, завдаючи своїй відкритій шкірі таких ран, що й подумати лячно. Однак наявність ран не викликає сумніву, і вони не мають права їх не помічати: плями крові на гілках, а потім і на каменях — частина її сліду.

За милю від того місця, де закінчується Іст-стрит, вони натрапляють на кам’яну будівлю, що, як на постаменті, стоїть на величезному голому шматку породи, який стирчить із землі. Фасадом вона повернута до гори Помері за Східним відрогом. У цій будівлі й розташована опора № 12, і автівкою до неї можна дістатися лише з півночі. Чому Ілена, або Елайна, не під’їхала сюди з півночі, назавжди лишиться загадкою.

Акведук, який починається у Квеббіні, тягнеться на шістдесят миль на схід, до Бостона, забираючи мимохідь воду ще з Вачусетського і Садберійського водосховищ (останні два менші і брудніші). Насосів немає: трубі акведука, заввишки тринадцять футів і завширшки одинадцять[210], для функціонування вони не потрібні. Вода подається самопливом, за технологією, яку використовували ще в Давньому Єгипті тридцять п’ять століть тому. Між землею і акведуком проходять дванадцять вертикальних опор. Вони слугують вентиляційними шахтами й регуляторами тиску. Крім того, через них можна потрапити до акведука в разі засмічення. Опора № 12, найближча до водосховища, відома також як впускна. Тут перевіряється чистота води, а нерідко й дівоча цнота (кам’яна будівля не замикається, і тут, бува, зупиняються коханці, які катаються на каное).

На нижній із восьми сходинок, що ведуть до дверей, пошукова група знаходить акуратно складені жіночі джинси, на верхній — прості білі трикотажні трусики. Двері відчинені. Чоловіки переглядаються, але ніхто не насмілюється заговорити. Усі чудово розуміють, що побачать усередині: мертву росіянку, абсолютно голу.

Але нічого такого вони не знаходять. Шахту № 12 прикриває кругла залізна кришка, зрушена рівно настільки, щоб утворити серп темряви над водою. Поряд валяється лом, яким жінка зрушила кришку: зазвичай він разом з іншими інструментами стоїть при стіні біля дверей. Біля лома — кинута сумочка росіянки. На ній — відкритий гаманець, у якому видно посвідчення особи. Зверху на портмоне, так би мовити, на вершині піраміди, лежить її паспорт, із якого стирчить папірець, вкритий дивними карлючками, мабуть, російською, кирилицею чи як там це називається. Чоловіки впевнені, що це передсмертна записка самогубці, але після перекладу з’ясувалося, що то її маршрут. У самому кінці вона приписала: «Коли дорога скінчиться, іти вздовж берега». Так вона і вчинила, по дорозі поступово скидаючи з себе одяг, не звертаючи уваги на колючі гілки й кущі, які її дряпали.

Чоловіки стоять навколо відчиненої шахти, чухаючи потилиці і прислухаючись до дзюрчання води, яка починає свій шлях до кранів, змішувачів, фонтанів і дворових шлангів Бостона. Звук глухий, віддалений, що не дивно, бо висота опори № 12 сто двадцять п’ять футів[211]. Чоловіки не розуміють, що змусило її обрати саме такий спосіб, але дуже чітко бачать, як вона це зробила. Ось вона сидить на кам’яній підлозі, махаючи ногами; вона чимось схожа на оголену версію дівчини з етикеток газованої води «Біла скеля». Вона озирається востаннє, можливо, бажаючи впевнитися, що гаманець і паспорт лежать так, як вона їх склала. Хоче, щоб люди знали, хто пройшов цей шлях, і є в цьому