Читати книгу - "Останній аргумент королів, Джо Аберкромбі"

— Вітати треба маршала Веста, який віддавав накази, а також генерала Полдера й інших людей, які віддали життя, виконуючи їх. Я був не більше ніж спостерігачем.

— Але ж ви відіграли певну роль, і відіграли блискучо. — Хофф підняв келих. — З огляду на прикру відсутність маршала Варуза я певен, що його величність невдовзі забажає пожалувати вам підвищення.

Він позирнув на короля, і Лютар стримано гмикнув на знак згоди.

— Для мене, звісно, честь служити в будь-якій ролі на розсуд його величності. Однак актуальнішим є питання полонених. У нас їх багато тисяч і немає харчів, щоб…

— У нас недостатньо харчів для власних вояків, власних громадян, власних поранених, — заявив Хофф і обтер вологі губи.

— Віддати знатних людей імператорові за викуп? — припустив Торлікорм.

— У всій їхній клятій армії знатних людей було дуже мало.

Баяз насуплено поглянув уздовж столу.

— Якщо вони не мають цінності для імператора, то вже точно не мають цінності для нас. Хай помирають з голоду.

Дехто збентежено засовгався.

— Ми зараз говоримо про тисячі життів… — розпочав Крой.

Погляд Першого з-поміж магів упав на нього великим каменем і начисто роздушив його заперечення.

— Я знаю, про що ми говоримо, генерале. Про ворогів. Про загарбників.

— Але ж можна знайти якийсь спосіб? — утрутився король. — Хіба ми не можемо відправити їх назад на кантійські береги? Наша перемога дістала б ганебний епілог, якби…

— Кожного полоненого годує один громадянин, який мусить ходити голодним. Така вона, жахлива арифметика влади. Це складне рішення, ваша величносте, та в цій залі інших не ухвалюють. Яка ваша думка, архілекторе?

Усі — і король, і старигані на високих стільцях — перевели погляди на Ґлокту. «Ах, ми знаємо, що потрібно зробити, і ми не відступимось, і таке інше. Нехай вирок виголосить чудовисько, щоб усі інші мали змогу почуватися порядними людьми».

— Я ніколи не був великим шанувальником гурків, — знизав зболілими плечима Ґлокта. — Хай помирають з голоду.

Король Джезаль сильніше втиснувся у трон, і його лице стало ще похмурішим. «Невже наш монарх не такий ручний, як хотілося б вірити Першому з-поміж магів?» Лорд-канцлер Халлек прокашлявся.

— Тепер, коли перемога за нами, нашим головним клопотом, поза сумнівом, є прибирання руїн і усунення шкоди, завданої… — його погляд нервово скосився на Баяза й повернувся назад. — …гуркською агресією.

— Так, так.

— Відбудова. Ми всі згодні.

— Витрати, — Халлек скривився так, ніби це слово завдавало йому болю, — навіть на прибирання руїн у самому тільки Аґріонті можуть сягнути багатьох десятків тисяч марок. Вартість відбудови — багатьох мільйонів. Якщо замислитися до того ж про значну шкоду, завдану місту Адуа … То витрати… — Халлек знову нахмурився й потер однією рукою недбало поголене підборіддя. — Важко оцінити навіть приблизно.

— Ми можемо лише робити зусилля, — сумовито похитав головою Хофф. — І збирати гроші по марці.

— Зі свого боку, я пропоную звернутися до дворян, — мовив Ґлокта. Дехто схвально загмикав.

— Його Преосвященство висловлює чудову думку.

— Різке скорочення повноважень Відкритої Ради, — сказав Халлек.

— Суворі податки для тих, хто не надав суттєвої підтримки під час недавньої війни.

— Чудово! Обрізати дворянам вітрила. Кляті паразити.

— Далекосяжні реформи. Повернення земель короні. Оподаткування спадщини.

— Спадщини! Геніальна ідея!

— Лорд-губернаторів також необхідно повернути на шлях істинний.

— Скалд і Мід. Так. Вони давно були занадто самостійні.

— Мідові навряд чи можна ставити це на карб, його провінція геть зруйнована…

— Тут річ не у провині, — зауважив Баяз. «А й справді, ні, ми знаємо, хто тут винен». — Річ у контролі. Перемога дала нам можливість провести реформи.

— Нам потрібна централізація!

— Вестпорт теж. Він надто довго налаштовував нас проти гурків.

— Ми зараз потрібні йому.

— Може, варто привести до їхнього міста Інквізицію? — запропонував Ґлокта.

— Плацдарм у Штирії!

— Нам потрібна відбудова! — Перший з-поміж магів гупнув м’ясистим кулаком по столу. — Хай усе стане навіть краще й розкішніше, ніж було. Статуї на Алеї Королів попадали, та після них залишилося місце для нових.

— Нова ера процвітання, — сказав із сяйвом в очах Халлек.

— Нова ера влади, — додав Хофф, здійнявши келих.

— Золота доба? — Баяз поглянув уздовж столу на Ґлокту.

— Доба єдності й можливостей для всіх! — промовив король.

Його висловлювання зустріли дещо холодно. Всі ніяково перевели погляди до того кінця столу, де сидів король. «Неначе він гучно перднув, а не заговорив».

— Гм… так, ваша величносте, — сказав Хофф. — Можливостей.

«Для всякого, кому пощастить засідати в Закритій Раді».

— Може, підвищимо податки на купецькі гільдії? — запропонував Халлек. — Як і збирався наш останній архілектор. І банки теж. Такий хід міг би забезпечити величезні доходи…

— Ні, — безтурботно відповів Баяз. — Не на гільдії й не на банки. Вільна робота цих шляхетних інституцій забезпечує багатство й безпеку всім. Майбутнє країни — в комерції.

Халлек скромно нахилив голову. «Здається, з серйозним острахом?»

— Звісно, лорде Баязе, ви маєте рацію. Щиро визнаю свою помилку.

Маг плавно перейшов далі.

— Однак, можливо, банки були б готові надати короні позику.

— Чудова ідея, — без вагань сказав Ґлокта. — Банківський дім «Валінт і Балк» — надійна й давня установа. Вона виявилася надзвичайно цінною, коли я намагався захистити Дагоску. Певен, що ми могли б розраховувати на її допомогу знову.

Баяз майже непомітно всміхнувся.

— А тим часом землі, майно й титули зрадника лорда Брока конфісковано короною. Їхній продаж забезпечить чималу суму.

— А що з самим лордом Броком, архілекторе?

— Здається, він утік із країни разом з останніми гурками. Ми вважаємо, що він досі… гостює в них.

— Тобто залишається їхньою маріонеткою. — Баяз втягнув повітря крізь зуби. — На жаль. Можливо, він і надалі буде джерелом невдоволення.

— Двоє його дітей сидять під замком у Будинку питань. Донька та один із синів. Є шанси, що можна буде здійснити обмін…

— Брок? Ха! — різко озвався Хофф. — Він не обміняв би власного життя навіть на весь світ і все на світі.

Ґлокта здійняв брови.

— Тоді, може, демонстрація намірів? Чітко показати, що ми нізащо не потерпимо зради?

— Цей посил завжди доречний, — буркнув Баяз під схвальне бубоніння стариганів.

— Тоді публічно оголосімо, що Брок винен і несе відповідальність за зруйнування міста Адуа. Й заразом повісьмо двійко людей.

«Шкода, що вони народилися в такого амбітного батька, але публічні вбивства обожнюють усі».

— Хтось воліє певний день або…

— Ніхто нікого не вішатиме.

Король незворушно й похмуро дивився на Баяза.

Хофф кліпнув.

— Але ж, ваша величносте, ви не можете допустити…

— Досить уже кровопролиття. Його й так було забагато. Відпустіть дітей лорда Брока. — Кілька людей за столом різко вдихнули. — Дозвольте їм приєднатися до батька або ж залишитися в Союзі пересічними громадянами — як вони побажають.

Баяз люто дивився на нього з віддаленого кінця зали, та короля це, вочевидь, не лякало.

— Війна скінчилася. Ми перемогли. — «Війна не закінчується ніколи, а перемога — річ тимчасова». — Я радше спробував би загоїти рани, а не поглибити їх. — «Найкращий ворог — поранений: таких найлегше